Якщо почати розмальовувати яворівську іграшку власноруч, мимоволі приходиш до розуміння: канон – це святе. 

Перед тим, як намалювати простенькі, здавалося б, листочки і завитки, попередньо списала півпачки паперу! Проте мені неймовірно пощастило, адже потрапила до майстрів, які відроджують яворівську забавку такою, якою її запам’ятало не одне покоління українців і навіть поляків. 

Остап Сойка з Івано-Франкового пам’ятає свою першу забавку, яка збереглася у нього донині. Згадує дитинство, а саме празник у сусідньому селі Страдч, де місцеві майстри лантухами виносили на продаж деркачі, пташки, гультяї (по-місцевому – індіани), візочки, тарахкальця і коники власного виробництва. Проте хенд-мейд відійшов у минуле, а його місце зайняли китайські іграшки… Ностальгія привела Остапа до серйозного хобі: разом із художницею Оксаною Когут він подався у експедицію селами Яворівщини, щоб встигнути перейняти досвід останніх забавкарів.

“Ось ці іграшки були зроблені в 50-их і 70-их роках, – демонструє раритети зі своєї колекції Остап Сойка. – На жаль, старіших не маємо. Найдавніша є в музеї Кракова. У Національному музеї всього вісім забавок, бо колекціонувати яворівські іграшки почали дуже пізно. Коли діти виростали – ці забавки просто кидали в піч”.

Богдан Лепкий свого часу писав, що перебуває в Яворові, де “понад 300 років займаються забавкарством”. Його розквіт припадає на XVIII ст. А вже у XIX ст. в Яворові цим ремеслом займалося тільки 86 сімей. У 40-их роках такі іграшки ще можна було купити чи не на кожному ринку і церковному ярмарку, про що свідчать світлини з колекції Остапа і Оксани. “Польські мистецтвознавці стверджують, що “польська людова забавка” належить їм. Наші друзі були на виставці в Польщі, і там кажуть, що осередок забавкарства в Ліжайську був створений вихідцем з Яворова. То хто кого навчив? Наші умільці доходили до Відня – про це свідчать зібрані майстрами світлини”, – переконує сучасний забавкар.

Ще на одному старовинному фото довго не могли ідентифікувати вулицю, де майстер продавав свій крам. Нарешті впізнали вулицю в Кракові. Світлина датована 1943 роком. Триває війна, а забавкарі працюють… На ще одній світлині чоловік, підписаний як “невідомий”, сидить за столярним верстатом зі шматком деревини, яка невдовзі стане іграшкою. З’ясувалося, що це Василь Гдуля, який у 30-их роках був організатором артільного виробництва. В майстрів купували забавки за мінімальну ціну, що не сприяло розвиткові промислу. Гдуля намагався організувати збут без посередників, але його спроби виявилися марними.

“Промисел би не пропав, якби майстер мав з нього зиск. Якщо уривається заробіток, то він шукає те, що приносить гроші. Зараз маємо розрив поколінь. У Польщі спілка майстрів закуповує готові вироби, щоправда, критерієм слугує приналежність до народної традиції, магазини не оподатковуються. Ми ж працюємо на голому ентузіазмі”, – веде далі Остап.

У Хорватії такий промисел охороняється ЮНЕСКО. Люди працюють у заповіднику, як і сто років тому. “Івано-Франкове теж належить до біосферного резервату, але тільки на папері”, – пояснює Оксана Когут.