Наприкінці серпня в чернівецькому видавництві “Книги-ХХІ” побачить світ збірка концтабірних оповідань народженого в Житомирі польського письменника Тадеуша Боровського (1922 – 1951 рр.) під назвою “У нас, в Аушвіці...”.

Після репатріації в 1932 році його родина оселилась у Варшаві. Там в умовах німецької окупації Тадеуш Боровський розпочав літературну діяльність, видавши у підпіллі свою першу збірку віршів “Будь-де земля...”. 

1943 року він був арештований і потрапив до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Перебування в таборах (після Аушвіца були ще Даутмерген і Дахау) перетворило Боровського з поета-початківця на геніального прозаїка, який вирішив донести до читачів найгіркішу правду про поведінку людини за колючим дротом. 

На думку дослідників, ні з погляду відвертості, ні за рівнем художньої майстерності, з якою Боровський висловлює цю правду, його оповідання не мають аналогів у світовій літературі на табірну тему.

Як зазначає у післямові перекладач книжки Олександр Бойченко, “знаючи багато про різновиди концтабірної смерті, більшість із нас мало що чула про різновиди концтабірного життя. Тому-то, читаючи Боровського, ми відчуваємо розгубленість і шок. Та і як інакше реагувати на ось таке, до прикладу, речення: “Люди люблять Освєнцим і з гордістю кажуть: “У нас в Аушвіці”? Або на таке: “Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут діються чудеса культури”? Або на розповідь про будинок шрайбштуби, де на першому поверсі – навпроти бібліотеки – оркестр грає симфонію Берліоза, а на другому передовики виробництва, отримавши відповідні талони, задовольняють свої сексуальні потреби зі спеціально відібраними для цього жінками”?

Моторошна сила прози Боровського полягає у тому, що він із якоюсь потойбічною – по той бік добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманди розповідає під регіт колег, як він ледь не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось вродлива молода жінка, яка вдає, що розпачливе “мамо!” і простягнуті до неї дитячі рученята її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч “запрошених до газу” – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити…

Так на відміну від чорно-білих совєтських фільмів про війну табірний світ не був поділений на “наших і німців”, а становив складну соціальну систему зі своєю ієрархією і корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтригами і заздрістю, з коханням і зрадами, ну і з симфонічними концертами на тлі підрум’яненого крематоріями неба за вікном.