Маноелю де Олівейрі сьогодні виповнюється 100 років

Сьогодні сто років виповнюється найстаршому режисерові світу, португальцю Маноелю де Олівейрі. Він - єдиний із живих режисерів, які встигли попрацювати ще в німому кіно! Сторічний ювілей Олівейра відзначив участю у двох із трьох можливих фестивалів класу А. І не просто участю, а показом нових фільмів. У Каннах, де розпочався марафон із відзначення ювілею митця, спеціальною подією був вечір на його честь. Президент фестивалю Жіль Жакоб відзначив режисера "Золотою пальмовою гілкою". У театрі Люм'єр під час урочистої церемонії Олівейрі її вручив знаменитий французький актор Мішель Пікколі.

- Я щасливий отримати найбільшу нагороду у світі кіно - "Золоту пальмову гілку", - сказав у відповідь 100-річний португалець. - Нарешті. Утім дуже не люблю змагань, і тому дожити до ста років стало для мене найкращим засобом її здобути.

На урочистій церемонії були присутні режисери Шон Пенн, Валтер Саллес, Альфонсо Куарон, Рашиб Бушареб і Клінт Іствуд. А ще знаменитого кінематографіста вітали міністр культури Франції Крістін Альбанель (зал зустрів її дружнім свистом, і ведучому церемонії директорові фестивалю Тьєрі Фремо довелося просити публіку бути коректнішою), президент європейської комісії Жозе Баррозо, дружина режисера Ізабель, його сорокарічний онук Рікардо Тьєпа - копія діда, та багато інших, офіційних і неофі­ційних осіб. Окрім нагоро­дження та промов, також показали фільм Жіля Жакоба, президента Каннського кінофестивалю, "Один день із життя Маноеля де Олівейри" та перший, ще німий фільм "Робота на ріці Доуро", що його Олівейра зняв 1931 року, присвятивши рідному місту Порто. Це візуальна симфонія з людей, потягів, барж, хвиль, світла і тіні, сенс якої - у відображенні та трансформації традиційного світу під впливом прогресу.  І ця короткометражка, і остання робота режисера, показана ним у Венеції - "Vitral e a Santa Morta", зняті сучасніше за твори багатьох тридцятирічних авторів.

Суб'єктивний погляд

Андрій Плахов, кінокритик, президент ФІПРЕССІ

Олівейра не екранізує та не інтерпретує текст, а знімає його на камеру, як знімають пейзаж або обличчя людини. У його уявленні кінематографічною може бути і показана на екрані сторінка книги, котру зчитує око, і текст, який актор промовляє у кадрі, і закадровий голос, що читає той же текст, який зовсім не обов'язково переводити у живі картинки.

Минулого року, там же у Венеції, найстарший режисер Маноель де Олівейра, представив на найстаршому фестивалі нову картину "Христофор Колумб. Енігма". Незважаючи на  щільний фестивальний графік жоден глядач не залишив зал. Із поваги до маестро, котрий був на прем'єрі в компанії дружини Ізабель, яка знялася в картині разом із ним. "Енігму" важко описувати - це радше не стрічка, а прощання режисера не тільки з мистецтвом кіно, а й із самим життям. Видовище зворушливе, майже позбавлене сюжету і водночас по-своєму патетичне. Особливо у фіналі, коли бачимо сторічних чоловіка та дружину, які вдивляються в пронизливо синій обрій португальського узбережжя. Недарма після закінчення фільму присутні на перегляді влаштували овацію Маноелю й Ізабель, двом величним тіням минулого.

Проте вже за кілька місяців режисер почав знімати інше кіно - свіже та насичене дією та ідеями. Ось і зараз його чергова стрічка - "Singularidades de uma Rapariga Loira" - у процесі зйомок, а значить життя, що розпочалося майже одночасно із винаходом самого кінематографа, триває. "Хотів би дожити до апокаліпсису. Я все бачив, а апокаліпсису ще ні. Цікаве, мабуть, видовище. Щось на зразок американського кіно зі спецефектами. Тільки боюся, що апокаліпсис поряд із цими фільмами буде виглядати жалюгідно", - сказав якось володар 39-ти нагород найвищого ґатунку та автор майже п'ятдесяти стрічок.