“Війна починається з моменту, коли ви перестаєте запам’ятовувати імена жертв і рахуєте їх цифрами”
Думки українських письменників про бойові дії, АТО і ситуацію в країні
фото: Reuters
Оксана Забужко, письменниця:– Як це що робити із ситуацією на сході? Відбивати агресора! Мирні коридори? Якщо пропонується коридор “забирайтеся геть разом зі своєю зброєю”, то це називається винятковий жест доброї волі з боку України. До речі, вона давно би мала розірвати дипломатичні стосунки з країною-агресором, а не робити вигляд, що у нас тут діють якісь “зєльониє чєлавєчкі”. У нас вже крові по коліна, а ми четвертий місяць удаємо дурників: чи то у нас війна, чи то не війна, чи то нас ґвалтують, чи то ми самі себе ґвалтуємо.
Я письменник, моя професія – називати речі своїми іменами: у нас війна, абсолютно незалежно від технік її ведення – гібридна чи ще там якась. Існує проста, але найкраща і найточніша дефініція війни, дана Славенкою Дракулич (хорватська письменниця і журналістка): “війна починається з моменту, коли ви перестаєте запам’ятовувати імена жертв і рахуєте їх цифрами”. Все.
У нас війна з тих останніх кримських подій, отого Сергія Кокушкіна, якого застрелили на посту. Потім швиденько-швиденько інформаційний фон затерся, і росіяни зараз говорять, що Крим узяли без жодного пострілу. І ніхто з наших журналістів не спитає: стривайте, а як там дружина Сергія Кокушкіна, яка тоді була на восьмому місяці вагытносты, кого ця вдова Лєна Кокушкіна народила?
Агресор має бути названий на ім’я, а Україна повинна оголосити себе країною в стані війни. Цю війну не можна зупинити, її можна виграти або програти
Оце був останній, кого ми запам’ятали на ім’я. А далі у нас пішли по Донбасу цифри, і ми рахуємо – там 5, там 14, там 49, там стільки-то. Тобто в країні триває повноформатна війна. На цьому тлі будь-які розмови про переговори, вимоги і так далі є підлим і смердючим лицемірством та фарисейством, причому найгіршого ґатунку, оскільки це фарисейство на крові.
Мирні коридори і запропонована Президентом програма врегулювання ситуації на сході – це дуже добре. Але якого біса ви за чотири місяці не зробили нічого, щоби закрити кордон? Якого біса ви, перепрошую, стільки телилися з цією самою антитерористичною операцією, в якої не було керівника? І так далі, і так далі. Не знаю, що там говорили про бездіяльність влади, імпотенцію тощо. Це є те, що називається абсолютно злочинною бездіяльністю, тому що вона коштувала людських життів.
Агресор має бути вигнаний з української території, і оцей терен організованого хаосу звільнений. Цей хаос дуже технічно організовувався впродовж трьох місяців за тим самим сценарієм, за яким це робилося в Сирії і зараз робиться в Іраку. Перепрошую, ми не вчора народжені, ми прекрасно розуміємо, яким чином здійснюються сценарії експорту терористичної війни.
Звичайно, агресор має бути названий на ім’я, а Україна повинна оголосити себе країною в стані війни. Цю війну не можна зупинити, її можна виграти або програти.
Тарас Прохасько, письменник:– Добре, що мені вже досить багато років і я не підпадаю під нормальну мобілізацію. Під таку, що спочатку.
Бо зрозуміло, що у багатьох війнах все затягується надовго або інтенсивність втрат буває такою великою, що до війська беруть навіть старців. Дають їм один заряд, як якимсь дельфінам або обмотаним вибухівкою вченим псам, і відправляють сповнити свою місію – лупнути якийсь ворожий танк. Але наразі так ще не є. Тож добре, що мене не кличуть.
Бо не знаю, чи хотів би я воювати на далекому сході своєї країни. Тобто знати, що не хочу. Мій патріотизм не настільки всеохопний, щоби бути готовим до визволення донецького краю від ворожих загарбників. Колись щось подібне вже було. За час моєї служби у війську країни, яка була мені чужою, була можливість визволяти і афганський народ, і ангольський, і ще кілька.
Чим обернулося таке визволення, відомо. Війна заради війни, заради нищення і приниження. А тепер цей далекий схід… Українські солдати, якщо такі є, уподібнюються там обмеженому радянському контингенту в одній із братських африканських країн. Їх там точно ніхто не хоче. Їх там, як у Афганістані, готові убивати ті, на захист котрих це військо піднялося і прибуло.
На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західняки, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні тим більше вважати своїм. Гарні байки про соборність легко розсипаються, коли зустрітися з цими людьми віч-на-віч. Бо вони знають своє. І вони зовсім не подібні на нас.
На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західняки, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні тим більше вважати своїм. Гарні байки про соборність легко розсипаються, коли зустрітися з цими людьми віч-на-віч
Зрештою, ми вже це проходили. Коли козаки вирізали міста і села Червоної Русі. Коли у Першу світову січові стрільці затято протистояли російським українським полкам і дивізіям. Коли з Харкова і Юзівки український большевицький уряд, засідаючи у Москві, пішов нищити зародки української державності. Коли найкращі галицькі корпуси покинули напризволяще свій Львів, виборюючи ефемерну державність у проросійському Києві. Коли затуманені пропагандою галичани їхали будувати Україну в УРСР і десь щезали у ГУЛАГу. І так далі, і так далі. Очевидно, що це зовсім інший народ. І треба попуститися. Най собі роблять, що хочуть. Не ті тепер часи, аби силою зброї нав’язувати свою правду і свою кривду.
Знаю, що це неправильно, але їх треба відпустити. Як варто відпустити ірландців, басків і ще там когось. Можна навіть проявити так званий креатив – перейти у наступ, оголосити ультиматум Росії і вимагати, щоби вона забрала собі ці прокляті гарні землі разом із неприкаяним народом. Хай вона мастить собі голову і думає, що робити з цими козаками.
І вже точно не потрібно перейматися долею тих небагатьох, хто не уявляє собі життя без України. Вони мали достатньо часу, щоби закріпитися на ворожому плацдармі. Тепер у них буде достатньо часу, щоби звикнути або втекти. Так само, як сотні тисяч наших людей втікали свого часу від їхнього приходу, як вони перетасовували переміщення сотень тисяч.
Сумно про таке думати і говорити, але так є. Кожен із нас у випадку мобілізації на східний фронт може бути вбитий тільки тому, що ми інакші. І жоден із нас не готовий убивати їх тільки тому, що вони якісь не такі. Це той вододіл, який важко знехтувати. Така реальність, такий вузол, розв’язати який не зможе ніхто. Добре, що я вже застарий, щоби бути мобілізованим на далекий схід України, і не можу бути учасником визвольного походу.
За матеріалами gk-press.if.ua, ukrinform.ua
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
