Петер Гюльке, німецький дириґент, про нові тенденції в опері та львівський оркестр

Олег Огородник

Петер Гюльке народився 1934 року у Ваймарі. Навчався у Ваймарській вищій музичній школі "Франц Ліст", а також в університетах Єни та Лейпцига, де 1958 року захистив дисертацію про бургундський шансон XV ст. під керівництвом славетного музикознавця Гайнріха Бесселера. З 1959 р. - дириґент, з 1976-го - головний дириґент Державної опери Дрездена, з 1981-го - генеральний музичний директор м.Ваймар, з 1986-го по 1996 р. - м.Вупперталь. Провадить активну педагогічну діяльність, є редактором партитур Бетховена та Шуберта, автором праць "Нотна графіка багатоголосся", "Музика Середньовіччя та Ренесансу", "Руссо і музика", "Брамс, Брукнер. Дві студії", "Шуберт і його час", "Втеча в музику. Роздуми дириґента між Сходом та Заходом",  "Тріумф нової музики. Останні симфонії Моцарта та його оточення", "... В уяві завжди повністю. Бетховенські студії", "Мова музики. Есеї про музику від Баха до Голлігера", "Гійом Дюфаї. Музика XV ст.", "Затакти і біси".

Петер Гюльке - не лише всесвітньо відомий дириґент, але й музикознавець та письменник. Уперше він побував у нашому місті в травні цього року власне в складі делегації німецької Академії мови та літератури. Сьогодні Петер Гюльке - почесний гість Фестивалю дириґентського мистецтва пам'яті Миколи Колесси. Ввечері львів'яни почують під його батутою програму із творів Людвіга ван Бетховена, а напередодні "Пошта" мала нагоду запросити до себе блискучого співрозмовника.

- Парадокс у тому, що я ніколи не вивчав дириґентури. Студіював філософію, гру на віолончелі, музикознавство, але ніколи - дириґування. Це вже згодом вивчив майстеркурси в таких зірок ХХ ст., як Ігор Маркевич, Герберт фон Караян, співпрацював із Ойгеном Йохумом, Карлом Клайбером... Тож у дириґентуру, а також у музичний театр входив дуже поступово, опановуючи фах віолончеліста в оркестрі, акомпаніатора, режисера, драматурга, автора музики до вистав, нарешті - дириґента. Впродовж 35 років був оперним дириґентом, у тому числі п'ять років - у Дрезденському театрі опери, потім генеральним музичним директором у Ваймарі. Останнє було політично особливо невдалим для мене, оскільки відбувалося ще до падіння Берлінської стіни, а я завжди виглядав дуже підозрілим комуністичним службам у НДР.

1983 року я переїхав до За­хідної Німеччини, десять років був генеральним музичним директором у Вупперталі, згодом ще чотири роки - професором дириґування у Вищій музичній школі Фрайбурга

- Музиканти-виконавці дуже часто стають дириґентами, а от музикознавці - набагато рідше. Коли Ви вперше відчули прагнення дириґувати?

- О, дуже рано. Я завжди мріяв бути дириґентом, проте життя склалося так, що спершу вивчав гру на віолончелі та з меншим успіхом - на фортепіано, потім музикознавство, проте ідея стати дириґентом не покидала мене ніколи. І стати щонайменше наступником Вільгельма Фуртвенглера (сміється).

Закінчував навчання у складному 1956 році й достатньо рано потрапив під пильну увагу німецьких "демократичних" спецслужб. Оскільки я не був догматичним послідовником марксизму, а був одним із небагатьох дириґентів, які дозволяли собі писати статті та книжки, в яких не все було ортодоксальним, до того ж моя дружина була уродженкою Західної Німеччини. Тож упродовж багатьох літ мої концерти не транслювали по радіо, а я сам 16 років  був невиїзним.

- Ви відомі передовсім як блискучий інтерпретатор симфонічних творів Людвіга ван Бетховена, а також редактор його партитур. Чи спеціально обрали й для Львова саме бетховенівську програму?

- Ми обговорили цю ідею ще в травні з маестро Торибаєвим, головним дириґентом Львівського симфонічного оркестру, оскільки й справді - мої бетховенівські інтерпретації та редакції є добре відомими.

- Яке враження склали собі про Львівський симфонічний після першої репетиції?

- Це надзвичайно симпатичний особисто мені колектив. Дуже активний оркестр, який динамічно реагує на кожну нову ідею, рішення, швидко реалізує їх, готовий до співпраці. Я вважаю це дуже важливим, і, до речі, таке нечасто зустрінеш тепер й у більшості західних оркестрів. Не завжди вдається знайти контакт із музикантами, а тут все відбулося дуже швидко. Єдина проблема - не завжди якісні інструменти, але до цього я був готовим, тут нема чому дивуватися.

- В останні десять, а то й більше років Ви фактично відійшли від музичного театру та дириґуєте переважно симфонічною музикою. Що думаєте про таке явище в сучасній опері, як т.зв. "Regie-Theater", коли кардинально змінюють, "осучаснюють" героїв, декорації, а часто й драматургію вистави?

- Справді, в мене величезний досвід оперного режисера. Я лише вагнерівську тетралогію "Перстень нібелунга" ставив повністю тричі, у трьох різних театрах. Але те, що зараз називають "Regie-Theater", я часто трактую вельми критично. Не хочу видатися старомодним, зрештою, таким і не є, але, думаю,  це доволі небезпечна, а подекуди навіть і неморальна річ. Музиканти повинні передовсім пам'ятати про те, що вони покликані адекватно інтерпретувати текст, написаний кимось раніше. З другого боку - це дало дуже цікаві наслідки в розвитку оперного театру. Я сам дуже багато співпрацював із відомим східнонімецьким оперним режисером Гарі Купфером у Дрездені.

Спершу потрібно відчувати себе відповідальним перед текстом, а вже потім втілювати власні ідеї. Можна і в симфонічній музиці дошукуватися підтекстів у Бетховена чи Шуберта, але це не означає, що ми повинні їх переписати. Тому тепер я дуже рідко ходжу в оперу, хоч провів там більшість із вечорів 35 років мого життя. Будь-які компроміси можуть бути доцільними, але не на шкоду самій музиці.

- Відчуваєте себе більше оперним чи симфонічним дириґентом?

- Таких пріоритетів у дириґента не повинно бути. Дуже важливо, коли дириґент задіяний у обох сферах: опера робить його більш гнучким, динамічним, відкритим, адже щовечора відбувається щось інше. А симфонія,  своєю чергою, має філософію.

- В останні роки з'явилася ще одна музична мода: солісти (наприклад, піаністи чи скрипалі) не лише виконують основну партію, але часто ще й встигають дириґувати оркестром у процесі цього виконання. Це штукарство чи таки новий вид дириґентського мистецтва?

- Це цікава проблема. Я ще мав щастя побувати на концертах, якими дириґували Давід Ойстрах та Мстіслав Ростроповіч. І хоча до техніки можна було висловлювати чимало зауважень, але звучало це прекрасно. Це були видатні музиканти, котрі, по-перше, музикували завжди з великим задоволенням, а по-друге, мали дуже конкретні уявлення про те, як саме дириґований ними твір повинен звучати. Тут вже техніка не є настільки важливою. Водночас із жалем мушу констатувати, що, наприклад, такий геній-скрипаль, як Єгуді Менухін, дириґентом був більш ніж посереднім. Як і, наприклад, мій добрий друг, славетний співак Дітріх Фішер-Діскау.

- Ви працювали із багатьма солістами світової слави: Андра Шіф, Гідон Кремер, згаданий вже Фішер-Діскау... Як складається такий дует сильних особистостей на сцені - це дуель чи підпорядкування когось одного іншому?

- Складається по-різному. Я намагаюся поєднати обидва підходи - якщо особистість соліста настільки сильна, що здатна переконати мене в своїй інтерпретації, то далі вже справа компетентності дириґента - чи зможе він почути соліста, піти за ним. Така ж гнучкість повинна бути притаманною і доброму музиканту-інтерпретатору. Звісно, трапляються і майже анекдотичні історії, але не слід забувати: концерт для певного інструмента з оркестром є передовсім концерт соліста!