Сьогодні о 18.30 у кав’ярні “Штука” відбудеться чергова зустріч поціновувачів доброго кіно. Цього разу Кіноклуб пропонує львів’янам і гостям міста фільм Жан-П’єра Жене “Довгі заручини” (Франція, 2004).

Це незвичайний фільм про вірність та повернення. Повернення – одна з базових історій, які люди оповідають упродовж сторіч. Письменник Себастьян Жапрізо першим відчув потребу розповісти таку історію у ХХ сторіччі. Вийшов прекрасний роман про кохання та вірність, про подорожі та зради, про втрачене покоління та велику надію, обрамлений апокаліптичними картинами Першої світової війни.

Режисер Жан-Пєр Жене довго мріяв екранізувати його, мабуть, відчувши у романі прихований потенціал кінематографічної енергії та можливість розгортання міфу про вічну подорож у пошуках власного щастя, широкими мазками таланту вписаного в скрижалі людських роздумів про війну та мир, вірність та зраду, надію та відчай.

Цей фільм надовго залишається з вами як вірний друг, якого розумієш і який розуміє тебе. Він попри подекуди страхітливе історичне тло залишає відчуття блаженної насолоди від дії, зображення, музики, акторської гри, діалогів. Тобто від усіх складових фільму. Це велика рідкість такого впливу на глядача.

Заслуга режисера і письменника в цьому величезна. Кожен – справжній талант, який бачить світ у найдрібніших деталях. А саме з деталей складаються нитки життя людини та виплітаються її надії на щастя.

Сам фільм, як добре вино, багатий на відтінки та смаки. Перше враження від жорсткого і реалістичного зображення картин війни змінюється тонким присмаком епохи мирного життя по інший бік мороку війни. В післясмаку залишаються майстерно виписані персонажі, які нагадують власні сни чи мрії. А на згадку – відчуття містерії світла, звуків, кольору, слів, облич.

Це стихія режисера Жан-П’єра Жене, який у своєму попередньому культовому фільмі “Амелі” створив інший розгорнутий міф про дивовижні заломлення світу незвичайної дівчини. У “Довгих заручинах” головну героїню знову грає Одрі Тоту. Але це вже не легковірна Амелі, а героїня античної трагедії, силою уяви авторів перенесена у ХХ сторіччя. Окрім неї, у фільмі задіяні й інші блискучі акторки – Маріон Котіяр та Джоді Фостер, які до тонкощів представляють відмінні типи жіночих характерів і доль. Таким чином при загалом чоловічому тлі фільму його характер все ж таки більш жіночний.

Але годі про фільм. Додам лишень, що надзвичайну музику для нього написав Анджело Бадаламенті. Для України, а ми думаємо про неї в ці дні постійно, фільм потрібний. Його краса та естетика лікує душу, воєнний реалізм готує до найгіршого. А переможний фінал вселяє надію…

Тож приходьте – не пожалкуєте!