Я довго думала, як краще написати про “Флюгери” цього року, аби і ви мали бажання, чи радше потребу, їх відвідати. 

Спочатку хотілося повернутися до перших – у далекий 2003 рік. Потім розповісти про їх історію, ілюструючи матеріал фотографіями з кожного року. Перечитавши купу всього, зрозуміла, що це все вже робили і писали раніше, до мене, підбиваючи якісь підсумки, створюючи статистику щодо кількості гуртів, музикантів, відвідувачів....

Але подумала: чомусь ми, люди, аж надто любимо ті цифри! Нам потрібно щось комусь раз у раз доводити такими чітко визначеними, підрахованими результатами. Проте фестиваль, особливо такий, як “Флюгери”, неможливо загнати в рамки, “обміряти”, “зважити”. Не хочеться навіть римські цифри перед назвою дописувати, бо як-не-як то вже вік, і досить поважний. А “Флюгери”… вони ж вічно молоді! 

фото: mjoy.ua

Взагалі усі фестивалі – це живі організми. Ба більше, мені вони надто вже схожі на людей: зі своєю психологією, життям, думками та ідеями, емоціями та бажаннями. Подумайте тільки: одні гучно заявляють про себе, хизуються зірковими гостями, демонструють купу нікому не потрібних “понтів”. Але врешті-решт їх вистачає на рік-два, бо не мають вони душі, тої неповторної енергетики, що притягує однодумців, споріднених, своїх. І на жаль, таких більшість... 

Але є й винятки! На щастя, з-поміж сотень є кілька, які ніколи в житті не проміняєш на щось круте, новомодне, мейнстримове. Їх любиш вже за те, що це саме вони, поспішаєш на зустріч із ними, немов на здибанку з давнім добрим другом, у передчутті щирої розмови, зрозумілих лише вам обом жартів, смачної кави чи пива та посиденьок до світанку.

В певний час через багато років зловила себе на думці, що “Флюгери” – саме такий друг! І відбулося це в найневідповідніший момент, коли почула від знайомих, що фестиваль, імовірно, припинить своє існування… І стало так страшно... Так буває тоді, коли розумієш, що можеш втратити того, кого любиш, з ким так легко, добре, весело просто бути поруч. Вам завжди є про що поговорити і про що помовчати, посміятися і поплакати, посперечатися і вилити душу...

фото: Юрко Дворник

Чомусь ми – маленькі, дріб’язкові люди – часто забуваємо про таких друзів, або, що ще гірше, не цінуємо їх, не можемо збагнути їх важливості у нашому житті. От і я попри щорічні посиденьки на “Флюгерах” не розуміла, як вони потрібні місту, нам усім, мені до того моменту, поки не почула, що можу їх втратити… Лиш тоді усвідомила, що то не просто добрий фестиваль, не просто особливе місце чи хороша музика. “Флюгери”, як і “Дзиґа”, яка їх організовує, це відчуття – дому, рідного місця, де тобі завжди добре: у великій галасливій компанії знайомих, удвох, самій. Де тобі тепло спокійно і затишно за будь-якої погоди, де почуваєшся захищеною. 

А ще це стиль життя. Потрапивши в те середовище хоч раз, повертатимешся туди знову і знову, ноги самі нестимуть тебе. Бо “Флюгери”, “Джаз без”, “Дзиґа” і пам’ятник посмішці – це те, без чого я не уявляю Львова і життя. Надто порожньо, сумно, нудно і нечесно було б без них… І хоч не всі виступи, музиканти, проекти мені до душі, але в тому вся суть: “Флюгери” не зрозумієш, не відчуєш по шматочках – вони надто цілісні. І забравши те, що не до вподоби, не матимеш ще більшої насолоди від того, чого чекав так довго. 

Так не буває в житті – переживати лише найкращі моменти, перемотуючи, як стрічку, всі прикрощі та не надто приємні випадки. Адже саме завдяки останнім ми вміємо радіти з дрібниць і насолоджуватися короткими митями щастя – щиро, чесно, по-дитячому.