Галина Вдовиченко, письменниця, про складові смаку "Пів'яблука", важливість деталей та потребу рухатися по спіралі

Кілька днів тому всеукраїнська мережа книгарень "ЕМПІК" найкращим автором у номінації "Дебют року 2008" назвала нашу землячку, львів'янку, відомого журналіста-культуролога Галину Вдовиченко. Побачивши світ у видавництві "Нора-Друк", її роман "Пів'яблука" відразу прикував до себе загальну увагу. І не тільки тим, що є першою у її житті книгою (попередньо друкованою у формі "Роман у газеті"), що спричинив нову відзнаку у рамках конкурсу "Коронація слова" - "Вибір видавців" (відтепер присуджуватиметься  кожного року), що заявив про новий формат та нові видавничі технології "Нори-Друку", а й психологічністю, виразністю розуміння жіночої душі і цікавості до неї, а головне - великою любов'ю до життя, а також легким письмом без натяку на солодкавість. А відтак не дивно, що перший тираж книги розійшовся упродовж місяця. Сьогодні Галя Вдовиченко - наш гість. 

- Коли у "Пів'яблуці" читала про те, що "треба час від часу зупинятися для ревізії життєвих пріоритетів, давати собі відповіді на запитання: чи там я, де хочу? Хто зі мною? Що для мене важливо? Від чого варто відмовитись? І зробити нарешті те, на що часу нібито не можеш знайти", подумала: під час однієї із таких зупинок, вочевидь, і народилося Твоє бажання у книзі сказати те, про що у журналістському тексті не скажеш. Що підштовхнуло?

- Із відчуттям потреби якоїсь нової перспективи жила уже кілька років. Якось мене спитали: "Галю, а ви знаєте, що хотіли б робити за п'ять років, чого хотіли б досягнути?" Тоді це видалося мені дивним, бо так далеко не заглядала та й що могла про це знати? Однак у голові  засіло. І мова не про кар'єрний ріст (ним не цікавилася ніколи), а про відчуття, що ходжу по колу. Звичайно, якби не любила те, чим займаюся, то давно усе б змінила. Але певний момент повторюваності почав серйозно напружувати -  захотілося чогось іншого. Сьогодні думаю, аби знати, хто з дитини може вирости, треба поглянути на неї у 10 - 12 років. Коли мені було стільки і я виходила до ровесників у наше подвір'я, то вони зустрічали мене запитанням: "І що там було далі?" І я починала фантазувати продовження вигаданих мною серіалів, які начебто дивилася по телевізору. Ніхто ніколи не поцікавився, о котрій годині  показують той чи інший, але так могло тривати днями або й тижнями, поки щось не заполонювало нашу увагу ще більше. У 18 років я уже дещо записувала, вела щоденники. Однак завжди здавалося, що таке писання треба відкласти на потім. А в якусь  мить зрозуміла: на потім нічого відкладати не можна - якщо не почну робити це зараз, то ніколи. Особисто для мене найдивовижніше, що, попри шалену зайнятість, я таки знайшла час на цю книгу.

- Важко долала білизну паперу?

- Ні. Для мене не важко почати - особливо, коли задум чіткий. Важко завершувати, коли начебто готовий підсумувати, а події далі розвиваються. Тільки коли цей розвиток вичерпується, можна ставити крапку. І братися за внутрішні роботи, які не менш важливі. Хай тексту буде менше, але він повинен бути цільним, без фальшу.

- Що відразу впадає в око у "Пів'яблуці" - це велика увага до деталей. Ти з любов'ю описуєш побудову незвичної кам'яної лавки, виготовлення ексклюзивних дерев'яних стільців, дизайн одягу героїв та дизайн інтер'єрів, не кажучи вже про деталі людської поведінки. Наскільки вони важать у житті загалом і Твоєму особисто?

- Для мене важливість деталі - неймовірна. Буває, одна деталь може перекреслити усе враження про людину або, навпаки, підняти її до висот. Нещодавно була в товаристві, де один із чоловіків у розмові про жінок різко поставив на місце інших мужчин. Його вчинком я була  захоплена. Однак за кільканадцять хвилин він підійшов до мене і спитав - як думаю, чи не образиться на його слова присутній серед нас керівник. Краще цю тему він обговорював би не зі мною! Думаю, що взагалі у житті деталі важливі абсолютно в усьому - поведінці, зовнішності, дизайні. Жінка може мати дуже дорогу чи дуже дешеву сукню, і це мало хто помітить, але прикраси (хай вартістю у кілька гривень), максимально гармонійні з її строєм, увагу привернуть обов'язково. А що стосується матеріальних деталей у книзі, то їх не вигадувала - а просто взяла з життя. Більшість - зі свого. Описану лаву не тільки сама мурувала, а й за власним проектом, захоплююся реанімацією меблів (навіть купила з цією метою спеціальні інструменти, книги та переймаю знання від тих, хто у цій царині їх має), часто доповнюю власними дизайнерськими ідеями готовий одяг, зрештою, як люблю змінювати за допомогою акцентів оформлення своєї квартири. Скажімо, сьогодні жовтогарячий невеличкий гарбуз у кошику на кухонному столику, довкола якого викладаю фрукти та овочі, які їмо, чи нарізані голівки хризантем біля нічника у скляних розетках - усе це творить не лише настрій, а й затишок у моєму домі. 

- Канву роману склали долі чотирьох подруг-львів'янок. Однак наразі мова не про них, а про твою спробу дослідження жіночої природи. Як думаєш, із чого починається жінка не у фізичному вимірі , а духовному, коли вона, за словами Сент-Екзюпері, починає випромінювати найніжніше світло?  

- Із почуття гідності та готовності захистити іншу людину.  Із бажання вдосконалити - себе, побут, стосунки. Із самодостатності, коли жінка сприймає себе не як додаток до когось, а прагне жити повнокровним життям, попри те, що у її долі щось може й не скластися. Жінки, які самі по собі мало що значать, які намагаються за будь-яку ціну зависнути на чоловікові, нецікаві, їхнім чоловікам можна тільки поспівчувати. Коли говоримо про плинність буднів, то жінка починається із часу (хай дуже незначного) для себе, із ранкової кави, яку добре випити, не відволікаючись на інших, із території (хай малесенької), на яку вхід без дозволу заборонено... Жінка не має бути розчинена в догоджанні іншим, у постійному догляді домашніх, хоча, звичайно, уникнути цього не завжди виходить. Принаймні мені, бо після переїзду доньки до Києва, залишилася сам на сам із чоловіком, сином та собакою, який теж чоловічого роду. Цікава деталь - мій пес, коли я вдома, хоч яким би голодним не був, не почне їсти, аж поки не подам йому з руки першого шматка. І на цей нав'язаний мені ритуал вплинути ніщо не спроможне. У цьому бачу особливість чоловічої природи: чоловікові необхідно, аби жінка постійно виказувала йому увагу. Але йдучи на це, ми просто не маємо права забувати про себе.

- Як змінилося Твоє життя із виходом книги  і чи змінилося щось у Тобі самій?

- Мені часто снився сон, що блукаю у підвалі багатоповер­хівки і намарне шукаю виходу нагору. В одному з матеріалів, які підписувала до друку, прочитала, що від таких повторюваних снів можна звільнитися тільки тоді, коли розшифруєш сигнали, які шле підсвідомість. Від часу, коли почала працювати над книжкою, цей сон мене вже не турбує. Тобто книжка стала справою, якою займаюся усе своє життя, але на іншому рівні, тобто рухом уже не по колу, а по спіралі. Це усвідомлення подарувало відчуття легкості, окриленості і, головне, розуміння, чого я насправді хочу. А хочу написати усі ті книжки, які живуть у мені, які вже є, їх просто треба викласти на папері і видати одну за другою...

- Тебе дивує щось у літературному середовищі, яке тепер маєш можливість пізнати зсередини?

- Не сподівалася, що аж настільки літературний талант може переростати у талант людський, руйнуючи всі стереотипи на тему заздрощів творця до творця. Запалюючись один від одного, ці люди конкурують не стільки з іншими, скільки з власним "я" - найкращий вид конкуренції. Тому уже не дивуюся, коли у своїй електронній скриньці знаходжу побажання гарного дня від Лариси Денисенко та посилання на інтернет-сайт, де вона побачила на мій роман чергову рецензію. Коли зі святкування свого дня наро­дження телефонує Ірен Роздобудько та пускає слухавку по колу гостей (тих, з ким я останнім часом познайомилась і ким щиро захоплююсь). Коли з директором "Нори-Друку" Елеонорою Сімоновою сьогодні розуміємо одна одну так, мовби зналися десятиліттями, хоча ще на початку вересня були на Ви і спілкувалися сухою діловою мовою у режимі електронної пошти. Коли Галя Пагутяк пропонує свою допомогу із довідковою літературою на тему, яка нас обох зараз цікавить. Ось ця готовність поділитися та впевненість у тому, що у кожного свій шлях, - і є ознакою сильних особистостей, яких українській літературі не бракує.

- Встигаєш сьогодні читати?

- Ні дня без книг. Навіть коли їду кудись на день-два, не забуваю прихопити котрусь із собою. Зазвичай читаю одночасно по кілька - іноді дуже різнопланових. Ось зараз - від "Міфології Британських островів" та "Лені Ріффеншталь" до сучасних українських літературних новинок. Серед останніх сильних вражень - "Шахмати для дибілів" Михайла Бриниха, "Чебрець у молоці" Наталки Сняданко, "Сарабанда банди Сари" Лариси Денисенко, "Дві хвилини правди" Ірен Роздобудько. Прочитавши "Бранці мороку" Наталки та Олександра Шевченків, подумала: даремно цей роман нищівно критикував один відомий літературний критик. Адже хто зараз пише романи жахів? Продовжувачів традицій "Вія" Гоголя, навпаки, варто підтримати, адже ця ніша в українській літературі дотепер майже порожня. Як і чимало інших...

- Галю, як воно, коли ставиш свій перший у житті автограф?

- До роздавання автографів не звикла і досі. А перший поставила у Києві в УНІАНІ на презентації книжок "Коронації слова", куди приїхала як журналіст і де раптом на одному зі столиків побачила табличку "Галина Вдовиченко. Письменниця". Тоді оніміла, бо на той момент ще навіть  власної книги в руках не тримала. Але як тоді, так і тепер усім людям, яким підписую книжку, намагаюся бажати від душі, іноді заповнюючи цілу сторінку. Завжди вірила, що добре побажання і від щирого серця обов'язково здійсниться!