– Насправді зміни разючі, перехідний процес ще не закінчився. Що було особливо важливо особисто для мене – це безкрайня солідарність, єднання абсолютно різних людей з різних регіонів. Коли люди з ДЦП розносять бутерброди на Майдані, коли жінки у розкішних пальтах доглядають поранених…  Ось від цього мурахи по шкірі. Унікальний випадок: людей при мінусовій температурі поливають із водомета, але ніхто не розходиться. Що ми бачимо зараз? Перед обличчям зовнішньої небезпеки люди з різними політичними поглядами об’єднуються, бо розуміють вважливість цього заради перемоги.

Мені здається, що після цих невеселих подій Україна здобула незалежність не де-юре, а де-факто. Кожна людина відчула свою силу. Одне з наших гасел – “Разом – сила!”. До мене особисто прийшло усвідомлення, що я не самотня, що людей, для яких свобода щось означає, більшість. Нарешті “совкова” рабська пуповина була перекушена. І я вірю, що ця молода українська дитина виросте достойною людиною, якій буде не соромно подавати голос.

– Звідки взявся Євромайдан? Це не явище, яке впало з неба і охоплює термін лише в кілька місяців. Отже, в цій генеалогічній лінії є три вихідні точки. Перша – у 1990 році, коли Україна ще була в складі СРСР – Революція на граніті. Друга – 2004 рік. Події, які отримали назву “Помаранчева революція”. Люди вийшли захистити свої соціальні права. Третя – події останніх трьох місяців – Революція Гідності. Люди вийшли довести, що вони є людьми. Бо, вочевидь, влада забула про це.

Події Євромайдану засвідчили прагнення України бути частиною Європи. Українці виробили імунітет. Шукаючи Європу, вони змогли знайти Україну як таку. Ми сформували дуже потужне суспільство, базоване не на етнічній основі, не на основі соціальних преференцій.  Ми стоїмо на основі громадянського суспільства, яке не роздиратиме штучні міфи про мову, про історію. Це суспільство, яке не спекулює минулим, а дивиться у майбутнє.

– Ситуація літератора на Майдані, мені здається, нічим не відрізняється від ситуації інших протестувальників. У нас із самого початку одне з гасел – “крапля в океані”. Було страшно важливо стати людською, індивідуальною краплею в океані протесту.  Ми зустрічалися там з багатьма колегами, ми перетиналися на Майдані, бо ми були саме тими краплями. І безумовно ми реагували на те, що переживали там вдень і вночі, своїми текстами, які були написані в ті хвилини. І виявилося, що у слові, слові письменника виникає гостра потреба. Є люди, яким це необхідно в ці хвилини.

Ну й інший аспект – це комунікація з навколишнім світом. Коли 22 січня було вбито перших двох протестувальників, мені подумалось, що це час звернутися до світової спільноти з текстом, який зможе привернути до нас більше уваги. Мені здалося, що ми самотні в своїй боротьбі, нас не розуміють. Я написав максимально короткий текст, але вже в той же день його було перекладено кількома мовами. І так дійсно почалась комунікація України зі світом. Головний сигнал цього тексту полягав у тому, що в нас масово відбувались злочини проти людей.

– В Києві до 80 відсотків жителів спілкуються російською. Попри те кияни не лише підтримали Євромайдан. За цей час у столиці не було жодного(!)  проросійського протесту. А все тому, що для українців, які спілкуються російською, важлива не мова, якою вони говорять, а меседж – тобто що саме говорять.

В Україні мені, російськомовному письменникові, простіше видавати книги російською, ніж україномовним авторам. Тож я через Фейсбук попросив Путіна не допомагати мені, аби ця ситуація не змінилась на гірше.

– Тут важливо розуміти, що роль Євромайдану ще не закінчилася. З Майдану рано іти. На півдні України є російські окупанти, тому відступати не можна. Мені, як журналісту, важливо, що українці не тільки обговорюють новини. Українці нарешті почали працювати.