В неділю, 16 лютого, львів’яни мали змогу насолодитися творами американського композитора першої половини ХХ століття Джорджа Гершвіна. Повний зал довів те, що блюзово-джазові ритми у поєднанні з класичними не залишають байдужими любителів музичного мистецтва. 

Концертні твори  прозвучали у виконанні академічного молодіжного симфонічного оркестру “ІNSO-Львів” під батутою генерального директора Львівської філармонії Володимира Сивохопа. За роялем солював відомий львівський піаніст Миро­слав Драган. Програма відзначалася влучно дібраним матеріалом, адже творча концепція вечора полягала у об’єднанні джазових та блюзових мотивів творів Гершвіна. Концерт мав великий успіх і справив на слухачів неабияке враження. Варто наголосити, що на нього прийшли не тільки професійні музиканти, яких часто можна зустріти в стінах філармонії. Було приємно бачити людей, не пов’язаних з музикою, які відклали свої справи і знайшли час для того, аби послухати американські хіти.

В програмі  вечора виконали три твори – симфонічну сюїту “Американець у Парижі”, “Рапсодію в стилі блюз” та Концерт для фортепіано з оркестром.

Джордж Гершвін – американський композитор першої половини ХХ століття, який успішно поєднував у своїй творчості джаз, блюз і класичну музику. На формування стилю композитора  вплинули не тільки американські, а й європейські віяння. У 1928 році музикант вирушає до Парижа і зустрічається там з кращими  тогочасними митцями. Атмосфера романтичної французької столиці інспірує його на створення симфонічної пое­ми “Американець у Парижі”. Цікавим є той факт, що на основі  цього твору зняли однойменний фільм та створили балетну постановку. А оскільки симфонічна поема передбачає наявність програми, за якою має бути виконаний твір, то Гершвін описує події, що стаються з молодим американцем, який потрапляє у зовсім інше середовище, сповнене автентичних звуків вулиці. 

Щодо виконання, то оркестр звучав злагоджено і професійно, музиканти продемонстрували багатство тембрів та розмаїття звукозображальності. Слухачі мали змогу уявити себе в мегаполісі – так вміло були передані гудіння машин і людські голоси. Перекликання різних інструментів, особливо мідної духової групи та ударних, використання сурдин у духових задля ефекту реальності звучання – все було озвучене чітко і точно. Здавалося, що Париж – великий вулик, у якому все гуде-переливається. Соло труби асоціювалося із самим американцем, який опинився в полоні маленьких затишних вуличок та величезних будівель. Безперечно, “Американець у Парижі” – це зразок зрілого стилю композитора і майстерного виконання оркестрантів. 

Наступний твір Гершвіна не менш цікавий. “Рапсодію в стилі блюз” (або, як її ще називають, “Рапсодія в блюзових тонах”, “Рапсодія в блакитних тонах”, “Американська рапсодія”) замовив Пол Вайтман у 1924 році. Власне саму назву “in blue”  свого часу не досить точно переклали російською, а відтак і  українською – “Блакитна рапсодія”.  “Blue” в перекладі з англійської – “синій, блакитний”, проте вона наскрізь просякнута блюзом, а  “блюз” українською дослівно перекладається як “сумний, печальний”. Цей твір дав Гершвіну величезну популярність, славу і багатство. На прем’єрі побувало багато відомих музикантів, зокрема Ігор Стравінський та Сергій Рахманінов. 

Та повернімося у ХХІ століття. “Містерія” почалася тоді, коли за рояль сів маестро Мирослав Драган. З перших акордів стало зрозуміло, чому рапсодія принесла композиторові таку славу, адже блюзова мелодія проста, пластична й не позбавлена внутрішнього логічного сенсу. А ще вона напрочуд легко запам’ятовується. Соліст показав блискуче володіння інструментом. Оркестрову палітру щораз доповнювали нові тембри. Сам Гершвін ототожнював свій твір із “поїздом та його механічними ритмами”. Енергетична та стрімка тема рапсодії проходила по черзі усіма групами оркестру. Здавалося, що за допомоги машини часу потрапив у початок ХХ століття чи принаймні переглянув старий фільм. 

Друге відділення було представлене Концертом для фортепіано з оркестром. У традиційний концерт з трьох частин Гершвін зумів умістити різноманітні музичні інтерпретації: першу назвав “Чардаш”, другу – “Блюзовий ноктюрн”, а третю – “Оргія ритму”.

Оркестр і незмінний соліст почали виступ запальними ритмами  угорського танцю, у якому чітко відчувався національний колорит. Швидка перша частина контрастувала з повільнішою другою. Треба сказати, що пуб­ліка мене здивувала – перед другою частиною майже весь зал аплодував музикантам (робити це між виконанням частин твору, взагалі-то, заборонено, адже ламається концепція, збиваються з ритму виконавці, та й узагалі це ознака неестетичного виховання...) Отже, друга частина внесла примарний спокій, але у ній можна було почути елементи блюзу. 

Третя, фінальна частина – стрімка, як гірський потік. А оскільки потребувала високої майстерності виконання, то саме оркестр повинен був узяти на себе відповідальність за технічну репліку і провести всі теми, з чим віртуозно упорався. Було помітно, що музиканти залюбки виконують твори Гершвіна – не завжди є можливість зіграти те, що до душі. Колориту останній частині додала ударна група, а саме гонг, який пульсував у такт цьому святу оптимізму. 

Гучні оплески, велика кількість квітів, виклик на біс – так публіка віддячила музикантам, які своєю чергою ще раз виконали третю частину концерту. Загалом музичний вечір справив чудове враження на слухачів. А це, погодьтеся, великий успіх як музикантів, так і самого композитора.