"Слава Богу, звершилося!" - саме такими словами розпочала свій виступ на представленні розкішного кольорового альбому-монографії "Микола Бідняк. Живопис, графіка" у Національному музеї у Львові дружина художника, якого уже вісім років немає серед живих, Марія Бідняк.

Якби не ця мужня жінка, яка свого часу не побоялася взяти на свої тендітні плечі турботу про цього надзвичайно талановитого і непересічного митця, а після його смерті опіку над людською пам'яттю про нього, цієї книги, яка побачила світ у  видавництві "Мистецтво", не було би. Саме ціною величезного бажання Марії Бідняк, її терпіння, здоров'я, фізичних і духовних сил, а головне - розуміння, ким є для України Микола Бідняк,  видання (яке дружині митця допомогли упорядковувати її сини - Остап і Тарас Майчики, текст до якого написав доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук  і передмову - Іван Дзюба)  не тільки побачило світ, а є тримовним - українсько-німецько-англійське.

"Сьогодні тільки говорити про те, що вийшов альбом, присвячений Біднякові, - було б спрощено, - наголосив на урочистості директор Львівського коледжу декоративного і прикладного мистецтва імені Івана Труша Василь Откович. - Потрібно говорити, хто такий Микола Бідняк для українського і світового мистецтва  другої половини ХХ століття. А його творчість стала імпульсом, який працюватиме і в третьому тисячолітті. Особисто я би порівняв появу Миколи Бідняка у Львові з появою у нашому місті Івана Труша та Олекси Новаківського, які багато що у духовному і мистецькому житті змінили".

Ярина Коваль

Директор Львівського коледжу декоративного і прикладного мистецтва імені Івана Труша  Василь Откович та дру­жина художника Марія Бідняк

У вітчизняному мистецтві місце цього художника (який у 15 років утратив обидві руки, але зумів стати першо­класним митцем) визначили такими словами: "Коли вершиною сакрального мистецтва першої половини ХХ століття є творчість Михайла Бойчука, то другої - лише Миколи Бідняка". Український художник із Канади, який належав до найдраматичніших постатей ХХ століття, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, член Спілки художників України й Асоціації митців, які малюють устами або ногами (з центром у Ліхтенштейні), володар ордена Князя Ярослава Мудрого та  низки дипломів і медалей, автор не лише великої кількості живописних і графічних творів, а й розписів у кількох канадських церквах, людина, що останні десять років прожила у Львові, Микола Бідняк був добре знаним поза межами України - про нього писали у закордонній пресі та знімали фільми, лише на Батьківщині він був невідомим. І це попри те, що для України своїми живописними та графічними роботами, а головне - іконописними творами, в яких збережено духовність середньовічного українського малярства i які поза тим проектуються на сьогодення, Микола Бiдняк зробив значно більше, ніж Україна для нього. Мав сокровенну мрію - стати громадянином України. Десять років чекав на це громадянство, але так і відійшов з життя громадянином Канади - держави, яку до кінця не відчував своєю. Із землі, яка офіційно своїм не відчула його. Свій останній спочинок Микола Бідняк знайшов на Личаківському цвинтарі у Львові.

В останні тижні свого життя, коли вже знав, що смертельно хворий, Микола Бідняк приїхав на відкриття своєї виставки (яку перед тим експонували в Києві) до Канева. Сам піднявся на Чернечу гору і, дивлячись на Дніпро, заплакав. "О, тепер я знаю, як малювати Україну, - поділився сокровенним із дружиною Марією Бідняк. - І церква Юра, і митрополит Шептицький мають бути іншими. Тут, над Дніпром, я поставлю хату-малярку, і ми з тобою  плаватимемо по воді, а я всі ці краєвиди змальовуватиму". Що відкрилося тоді художникові, людині, за якою закріпилося окреслення "герой нашого часу", ми, на жаль, уже не знатимемо ніколи...