Андрєй Макарєвіч, музикант, телеведучий, про славу, її атрибути і вміння вчасно піти

Талановита людина геніальна у всьому. Андрєй Макарєвіч - культова постать СРСР і пост­радянського часу. Він дуже мудро говорить про епоху, по­літику, музику, психологію, мистецтво. Професійно - про музичну гармонію, аранжування, про кулінарію або ж про океанські таємниці і підводні зйомки. Він дуже щирий, уважний під час спілкування. Без надмірної пози, зневаги і зверхності. Поза тим, поет та музикант є дуже вимогливим спів­розмовником. Розмовляєш з ним, наче складаючи іспит. Андрєй Макарєвіч одночасно і сучасник, який втіша­ється життям, живе віршами, мелодіями, друзями, і мудрий гуру, що трохи втомився і майже не дивується, оскільки знає, що трапиться завтра, у майбутньому.

- Коли муза частіше гостювала в Андрєя Макарєвіча: коли він валив Радянський Союз, коли його забороняли, критикували, не давали концертних майданчиків, не пускали до публіки, чи нині, в умовах свободи?

- Творчість - це не вислід насильства, тиску, тим паче політичного чи ідеологічного. Писав і легко, і важко - років двадцять тому і зараз, коли заборон не існує.

- Але ж класика, коли кажуть, що в умовах несвободи рядки, мелодії, образи рель­єфніші та й слухачів, читачів було більше...

- Їх не було більше. Вони були відданішими, фанатичнішими. Але їх було мало, це було обмежене коло людей, яким подобалося те, що робили ми. Ми співали і виступали у підпіллі - те, що тепер називають андеґраундом. Правда, ми мали героїчний ореол, за яким, присягаюся, ми не гналися, і він нас не вабив. Мені найбільше хотілося, щоб нас залишили у спокої. Щоб робити те, що ми вважали за потрібне.

- Однак у серпні 1991 року Ви прийшли до Білого дому, і люди слухали Вас, то була ейфорія.

- Я пригадую, як 1987 року, коли до влади прийшов Горбачов, мене викликали і чиновники "Росконцерту" заявили: "Прийшов дуже жорсткий по­літичний лідер, тому уважніше ставтеся до своєї концертної програми, перегляньте свої тексти, бо зараз почнеться закручування гайок". Та минуло два місяці - повернувся академік Сахаров із заслання, ми почали виступати у Москві, поїхали з концертами в Америку.

- Та для більшості свобода не була потрібною?

- А звідки ви взяли, що свобода потрібна населенню? Звідки у вас таке переконання? Я з сумом стверджую, що генетично слов'янська людина її не потребує. Взагалі-то політичний режим - монархія, диктатура пролетаріату або демократія набагато слабше впливають на людину, ніж нам це видається. Російська людина добра, але вона хоче "не висовуватися". Природно, не всі, але зде­більшого росіяни такі.

- Андрєй, змінилися час, країна. Ви перебували в андеґраунді, а нині виступаєте на Красній площі, маєте високі звання, Вас вшановують державними нагородами. Ставлення до життя змінилося?

- Ні, абсолютно. Просто, у минулому житті було чимало смутку через те, що не давали робити того, чого ти бажав. А зараз - інші причини для печалі.

- Нині Андрєй Макарєвіч ті­шиться ласкою влади.

- З цього приводу я б не перебільшував. Ми з владою існуємо паралельно, одне одному не заважаємо. На тридцятиліття "Машини врємєні" нас нагородили. І Боріс Ніколаєвіч Єльцин зробив це не по-совковому, а нагородив усіх, не тільки мене. До свого 50-річчя з рук Владіміра Путіна я отримав орден. Ну й що? Я не бачу причини ставитися до цього негативно.

- І Ви колись одягаєте на святковий піджак ордени та медалі?

- Це для мене загадка. Знаю, що їх нестимуть на подушечках у сумний день. А ось куди і коли одягати - неясно! Ось недавно Лєонід Ярмольнік вирішив весело відзначити день революції 7 листопада. Для сміху запросив артистів - ось там я начепив свої нагороди. Побрязкуючи медальками, вразив гостей.

- Ваш імідж від цього не потерпів?

- Мені шкода тих, хто тремтить за свій імідж. Я ніколи не вигадую спеціальних костюмів, йдучи до глядача і слухача. Підіймаючись на сцену, я розповідаю те, що мені цікаво. Я не актор і говорю про те, що мене хвилює.

- Що народжується першим: рядок вірша чи мелодія?

- Це трапляється несподівано. Іноді шматочок мелодії народжує риму або ж рядок - музичну фразу. Мої улюблені поети - це Слуцкій, Тарковскій, Бродскій. З тих, хто живе, - Міхаїл Генделєв. Жанр пісні повільно перестає існувати. Це природний процес. Попередні півстоліття молоді люди божеволіли не від спорту чи математики, а від музики. Ніколи такого не було. Та нині артист рок-н-ролу перестав бути месією, на якого дивилися як на пророка, напівбога.

- Може, я вже старий, та юні Софія Ротару, Алла Пугачова, їхні пісні, тексти, аранжування не до порівняння з тим, що ми слухаємо нині у ви­конанні цих прекрасних і великих жінок.

- Змінюються стилістика, мода. Якщо людина щось прагне продати, то змушена слухатися часу. Свідомість людей стала "кліповою", мерехтливою, і всім уже набридло стежити за думкою. Та й навіщо?

- Чудовий композитор Тіхон Хрєнніков, який прожив чимало, якось гірко пожартував, що з віком, коли гаснуть емоції, бажання подобатися жінкам, займатися коханням, мелодії у голові не народжуються.

- З приводу згасання... сексу - сказати наразі не можу, мені доведеться пережити це у майбутньому... Гадаю, що це не зовсім так. Певно, якщо такий час настане, то цей недолік сублімується в якесь творче начало. Нема безпосередньої залежності, як в авто - ось тобі бензобак, і ось моторчик запрацював.

- А бажання, воля, хіба вони не згасають з віком?

- Та воно, звичайно, з віком не кидаєшся на все, що рухається...

- Ні-ні, я про високе...

- Та ні, я ж не дуже стара людина.

- А народження мелодії, віршованого тексту відбувається спонтанно чи ви плануєте написати пісню про, наприклад, сенс життя, кохання, зраду, совість?

- Зазвичай ідея виникає поряд з якимось рядком. Це і є першим поштовхом. Три слова або мелодія з трьох-чотирьох нот можуть дати зрозуміти, про що буде пісня або вірш. Щойно це зрозумієш, а далі вже справа техніки.

- Але ж у свідомості є асо­ціативні ряди, і зовсім не обов'язково, щоб різні люди асоціювали мелодію з певними музичними образами, картинками свідомості...

- Запевняю вас, що мелодія - це зашифрована розповідь. Якщо ти не вгадав, у чому тут таємниця, то буде хаос. Наприклад, беремо пісню, і якщо ти розумієш, що її слова можна замінити іншими і нічого від цього не станеться, то це означає, що тут погані або текст, або пісня.

- У чому секрет "Машини врє­мєні"? Чому Ваша твор­чість, як і колись, потрібна людям?

- Сьогодні ми виконуємо непопулярну музику. Нам 35 років. І коли люди, яким за 50 чи 60 і які обіймають високі посади, кажуть мені: "Андрєй Ва­дімовіч, я виріс на ваших піснях", - я це дуже ціную. Ми і сьогодні маємо повні зали людей, які нас слухають, на обличчях можна зауважити думку...

- Ви граєте непопулярну музику, але за Вашими плечима 39 років слави, а зараз як пробитися молодим талантам?

- Нині є альтернативна, розвинута клубна культура. З точки зору телебачення - це неформатна, некомерційна музика. Там є свої фани. А талант нині може пробитися, але тіль­ки як приклад дива. Як і раніше, до речі. Тільки раніше були ідеологічні перешкоди, нині ж - комерційні. Правда, талановитий режисер може вставити у свій фільм геть невідому музичну групу. І після прем'єри стрічки вони прокинуться відомими. Так запросто пробити шар інформації, який тисне на всіх - нереально.

- Коли я був студентом музичного училища, викладач, критикуючи "Бітлз", переконував, що їхня "музика, впливаючи на кору головного мозку, збуджує у нас почуття ненависті до нашої соціалістичної вітчизни". Взагалі, музика може виховувати, навчати добру, совісті?

- З викладачем - прекрасно! Ну звичайно, музика може збуджувати... згадаймо шаманський бубон. Монотонний ритм вводить людину в гіпнотичний стан. Але "будити ненависть" - це маразм.

- Чи часто буваєте в Україні?

- Доволі часто. У Києві, Дні­пропетровську, Донецьку, Одесі. Це й концерти, і клубні виступи. 25 січня будемо знову в Києві.

- А через сто років тексти і ноти Ваших пісень зможуть допомогти зрозуміти Вас, наш час?

- Навряд чи комусь це буде потрібно, крім мистецтвознавців. Час спресовується, збільшується кількість і агресивність інформації. У ХХІ столітті кожен зможе стати відомим, але на 15 хвилин.

- Чи не заважають Вам жити Ваша публічність та відомість? Сьогодні чи колись, чи було таке, що журналісти Вас "діставали"? Як Ви ставитеся до папараці?

- Останнім часом я намагаюся якомога рідше спілкуватися з тими, кого називають журналістами. Лише за крайньої потреби. "Машина врємєні" раз на півтора року видає платівку, і тут я розумію, що коли не влаштую презентації, то про неї не напишуть, а отже, про диск ніхто не знатиме. Я зціплюю зуби і йду до "акул пера", щоб терпляче розмовляти.

Часто (щоб не було дурні) сам пишу їхні запитання і свої відповіді. Вони однак все перекрутять. Як це не дивно, та за радянських часів рівень журналістів і журналістики був вищим. Нині приходять молоді неосвічені люди.., починають запитання і не знають, як його закінчити. При цьому переконані, що світ обертається довкола них і довкола того, що вони пишуть. Тут я, звичайно, зві­рію. І хочу, аби людина, коли збирається на інтерв'ю, хоча б елементарно готувалася до нього. На Заході журналіст отримує дозвіл на інтерв'ю з Міком Джаґером або Полом Маккартні не раніше, ніж за півроку. А коли до мене підходить молоденька дівчинка і запитує: "Скажіть, Ніколай?". Ну як далі з нею розмовляти? Тому я поволі перестаю бути публічною людиною. На екрані, у пресі я з'являюся вкрай рідко.

- Андрєй Вадімовіч, Ви завжди співатимете?

- Знаєте, я найуспішніший зі своїх колег. Та коли зауважу, що наші зали порожніють, то без жалю піду зі сцени. Світ слід сприймати адекватно до свого віку. Інакше ти - боже­вільний.

Розмовляв
Віктор Тимошенко, 
Москва