– Оце неймовірне відчуття, коли грає пісня “Брат за брата”, а на протестний Майдан поодинці і групами, незважаючи на ніч, холод і “Беркут”, все сходяться, сходяться, сходяться люди. І ти ясно бачиш, як з кожною секундою їх все більше, більше і більше... Я сьогодні знову був гордий за свій народ, і моє серце співало!

– Для мене зараз особливо важливі дві речі – Юрій Болотов на свободі, справу проти нього закрито. Зараз це основне. Інші речі на даному етапі не важливі й не принципові. Коментувати їх я не можу, бо не юрист і не є компетентним у цій справі.

Вболіваю зараз за усіх постраждалих. Треба, аби й інших ув’язнених звільнили, щоб ми цього домоглися!

– Логіка наших дій на Євромайдані зараз має бути простою: на кожне знесене наметове містечко ставимо ще більше та краще укріплене, на кожну розігнану демонстрацію відповідаємо ще масовішими мітингами. Тому сьогодні цілий день стоїмо й відбудовуємося, а ввечері нас має бути більше, ніж у неділю. Тим, хто сидить в областях і вагається, чи варто їхати, скажу: треба! Мирні протести  переросли в революцію.

– Вчора для одного сайту мене попросили написати “революційний” вірш. Ніякого революційнішого”, ніж оцей, у мене нема. І здається, не потрібно. Бо чим є революція, як не надією серед безнадії, рухом серед нерухомості, вогнищем у бочці посеред замерзлого міста, над яким схилилися злютовані в одному пориві люди? Революція – це багато крапок тепла в холодному однорідному краєвиді. Думаю, якби вдалося зробити якийсь інфрачервоний знімок з космосу, то Майдан зараз виглядав би як одне велике пульсуюче серце.

А цей вірш мені згадався після ночі на 30 листопада, коли “Беркут” гнав людей вниз сходами майдану, і згадався цієї ночі, коли все якось ніби притихло ненадовго, тільки зі сцени було чути десять, двадцять разів повторене “Богородице Діво”.

***

Щось постійно горіло попереду –
не орієнтир,
не знак заблуканих,
не багаття, не знак остороги,
нічиє житло, нічиї
полювання чи війна, що спинилися
тут назавжди,
не людина, не звір,
не сухе дерево, що впало у своє
чистилище,
невідступне, як душа світила, не
наказ і не допомога,
щось
солідарне з нами в безвиході,
безутішне, коли нам безутішно,
спокійне, коли
миримося з утратою.

Однакове в час війни і час миру,
глухе до прохань, але стривожене, коли
мовчимо надто довго. Однакове
для королів кварталу
і тих, кого женуть сходами.
Короткозоре і чуйне,
ніби мати в глибокій старості.
І не надія, бо
буває так, що немає надії,
а воно – є.

– Ми вчора говорили з нашим продюсером Юджином про те, що схід і південь України лишилисі самі. Їм ніхто не пояснює, шо сі відбуває. Їм здається, що зараз приймають рішення без них і замість них. Їх треба уважно вислухати і спокійно пояснити нашу точку зору. Без емоцій, без звинувачень. Я думаю, що вони приймут нашу точку зору лиш тоді, коли ми приймемо їхню.

І тут, наче святий Миколай, мені надсилают ремікс “Гітарного перебору” (шансон-мікс).

– Я не політик, я артист. Ось чому закликаю не політиків, а артистів, які мають силу мистецтва, які мають тисячі та сотні тисяч послідовників. Ваш голос підтримки дуже важливий для нас. Щодня ми перебуваємо на майдані Незалежності, через день граємо там на сцені, щоби підтримати мітингувальників нашою музикою. Щодня я чую, як молоді та літні люди спілкуються про те, що деякі іноземні політики підтримують їхній протест, що письменники надсилають відкриті листи, що іноземні актори підтримують мирний спротив Української нації.

Я знаю, так само буде сприйнято вашу підтримку – люди хоча б на мить забудуть про холод і наявність готової до штурму міліції, тому що ви надихаєте надією, ви поруч. Не бійтеся допомогти нам! Це не втручання в політику сусідніх країн, але жест солідарності з народом, з простими людьми, які нарешті сказали “ДОСИТЬ!”.

– В ці дні усі мають бути на Євромайдані, бажано в Києві, якщо це неможливо – у своїх містах. Можна також активно поширювати інформацію – просто пояснювати людям зі свого оточення усю небезпеку сценарію, який розігрує наша так звана влада. Вони застосували силу проти мирних студентів, яких покалічили, а тепер тримають під вартою і погрожують тюремним ув’язненням на 5-8 років. Арештовують журналістів, в університетах з’являється міліція, яка допитує студентів... Все, що ми маємо, зараз під загрозою: наші помешкання можуть бути сплюндровані, наша робота відібрана, наші діти і ми самі кинуті до в’язниць. Можливо, вони навіть захочуть ув’язнити активістів Майдану на своїх чудових євростадіонах, як це не так давно було в Чилі... 

Ми двадцять років тішили себе надією, що в Україні такий сценарій неможливий. Але диктатура вже поряд. Тому ми маємо стояти пліч-о-пліч, ми маємо відстояти всіх неправомірно заарештованих за мирний протест, схилити на свій бік прокуратуру і суди, щоб вони припинили провадження в цих справах. Міський голова Львова Андрій Садовий запропонував, що львів’яни візьмуть на поруки заарештованого львівського фотокореспондента Олега Панаса. Підімо в суди і візьмімо на поруки всіх інших арештованих! Переконаймо армію і внутрішні війська дотриматися присяги і захищати громадян України. Ми переможемо! Разом і до кінця!

– Не лише Київ, вся Україна, зараз поділена на дві паралельні реальності: одні вболівають та діють з усіх сил, долучаються як тільки можуть, а інші  поводяться так, ніби нічого не сталося: сидять у “кафешках”, думають, де “відірватися” на Новий рік, “постять” котиків у соцмережах. Важливо зрозуміти, усім без винятку, що так, як раніше, вже не буде. І у випадку поразки Євромайдану наслідки торкнуться УСІХ в Україні, включно з “котикопостящими”. Не будьте бездіяльними! Не будьте байдужими! Усвідомте, що повернення назад немає!

– Ніч. Оце ніч! Нещодавно сфотографувала дівчину, яка тримала плакат “Люди, ви чудові!”. Оце те, що хочу сьогодні повторювати безконечно. Вчора, прийшовши з Майдану, залізла в інтернет. Штурм. Викликала таксі. Немає машин… І коли нарешті сіла в автівку, збагнула, чому так важко було знайти таксі: машин на вулиці було – як удень. І я зрозуміла: я не одна туди їду. Стало дуже тепло…

Те, що відбувалося вночі, нагадувало різдвяну казку: щоб жити щасливо, її герої мали прогнати якогось там Карабаса чи Бармалея і його темне військо. Як у казці, все супроводжувалося піснями й танцями. У цій казці над усім літала добра фея Руслана, даючи наснагу і вводячи у сюжет координати добра і зла. Як у казці, на війну із силами зла пішли мужні чоловіки. І не забарився прийти властивий казкам щасливий кінець: сили зла злякалися і втекли, виконавши програмову ідею нашого гімну, – “згинути, як роса на сонці”.

До речі, сьогодні вночі наші політики продемонстрували, що політична складова в нашому протистоянні є і що вона конче важлива. Політики повернулися з війни стомлені й героїчні. Вони були схожі не на політиків, а на нормальних мужиків. Їх захоплено вітали жіночки й дівчата. Це також невід’ємний елемент казок. Політики говорили щось дуже людяне. Навіть Тягнибок не гарчав страшним голосом, а говорив якось по-людськи спокійно. На ранок на Майдан вийшов і казковий Гаспар Арнері (Мирослав Попович). Він ходив і казав людям щось мудре. Наша казка також нагадує улюблену казку мого дитинства “Три товстуни” Олеші.

Згодом ми проженемо владу “трьох товстунів”. У казки обов’язково буде хепіенд. А далі розпочнеться вже не казка. Буде життя. Буде робота. Будуть рефлексії про те, як змінити систему так, щоб той, хто переміг дракона, не став драконом... А сьогодні всі щасливі. Піду трішки посплю і – на Майдан!