У вівторок на площі Данила Галицького урочисто відкрили пам’ятний знак Юрію-Францу Кульчицькому, уродженцю села Кульчиці Самбірського району Львівської області.
Ініціатором встановлення пам’ятного знака виступило українсько-англійське підприємство “Галка Лтд”, яке не пошкодувало ні грошей на пам’ятник, ні кави, якою частували всіх гостей свята.
До 12 години для участі в офіційному відкритті нещодавно встановленої скульптури на площі зібралося чимало люду. Серед них мер Андрій Садовий і заступник голови Львівської обласної ради Валерій П’ятак, Надзвичайний і Повноважний посол Нідерландів в Україні Кейс Ян Рене Кломпенхаувер та екс-прем’єр-міністр Нідерландів Ян Петер Балкененде, керівництво компанії “Галка” – гендиректор Борис Дубовий і співвласник Франц Лавоой. Були присутні й скульптор Роман Кикта, який, власне, створив пам’ятний знак, та Володимир Сколоздра – автор архітектурного рішення площі.

Захід відбувся з дотриманням усіх традицій. Урочистого настрою його учасникам додавали марші у виконанні оркестру, артистичне читання історій і легенд про Юрія Кульчицького Святославом Максимчуком, виступ заслуженого артиста України Олега Кульчицького... Пам’ятний знак навіть освятили, а учні СШ №97 поклали до нього квіти. Одне слово, все пройшло за планом, тож містянам залишилось хіба що милуватися ще одним пам’ятником.
…Але львів’яни почали бурхливо обговорювати його ще до відкриття: одні – з цікавістю, інші – з острахом, навіть роздратуванням. Чому? Бо це вже далеко не перший випадок, коли в центрі нашого міста, яке перш за все належить громаді, з’являються пам’ятники, скульптури, фонтани, яких люди до того й не бачили. Нам просто ставлять щось за спонсорські гроші, і ми маємо цим тішитись, насолоджуватися. Але хіба не громада міста мала б вирішувати, чи хоча б брати участь в обговоренні проектів, зокрема пам’ятників? Керуючись саме таким розумінням процесів і логікою, львів’яни створили ініціативну групу “Нас не питали!”.
Справу з цим пам’ятником варто діагностувати як приватизацію громадського простору... Річ же не в тім, яким є естетичне вирішення цього “об’єкта” і в якому саме місці, а наскільки невідкритим і непублічним була його громадська легітимізація
“Місто належить нам. Публічний простір міста також належить усім городянам. Це та територія, де ми перебуваємо вільно, комфортно, безпечно і з довірою один до одного. І нам не байдуже, що відбувається в цьому просторі, – вважають її учасники. – Громада має право голосу в питаннях забудови, зміни, “покращення” чи будь-якого іншого використання громадського простору. Ми можемо і повинні оцінювати, аналізувати, запитувати і, врешті решт, впливати”.

На сьогодні учасниками групи є більш ніж 260 львів’ян. “Формально пам’ятний знак поставили зі збереженням чинної процедури встановлення творів монументального мистецтва. Було рішення виконкому, погодження двох комісій, конкурс (він міг бути закритим), – каже одна з небайдужих, львів’янка, заступник начальника управління культури ЛМР Ірина Магдиш. – Проблема в наступному: немає затвердженого Порядку (Положення) про встановлення творів монументального мистецтва у Львові. Саме в цьому Положенні мала б бути прописана чітка й зрозуміла схема ухвалення рішення з обов’язковими громадськими слуханнями”.
Інший учасник “Нас не питали!”, директор Центру гуманітарних досліджень Євген Гулевич, вважає: “Справу з цим пам’ятником, без сумніву, варто діагностувати як приватизацію громадського простору, дуже особливого символічного штибу, але таки приватизацію. Річ же не в тім, яким є естетичне вирішення цього “об’єкта” і в якому саме місці, а наскільки невідкритим і непублічним була його громадська легітимізація. Йдеться про міфотворення, яке шкодить сприйняттю міста самими львів’янами. Люди, які вигадують це і втілюють, думають не про ближнього, а керуються якимись абстрактними ідеями.
“Пошта” зібрала на цій сторінці різні думки щодо цього пам’ятного знака і взагалі проблеми встановлення нових. Сподіваємося, що вони спонукають громаду Львова і представників влади до відкритого обговорення цих питань.
Коментарі
Андрій Садовий, міський голова Львова
– З кожним роком збільшується кількість гостей, які приїжджають до Львова. Ми хвилюємось, чи вистачить кави на всіх. Відкриваючи цей пам’ятник, я зрозумів, що кави вистачить для всіх і назавжди. Бо кава в Європі має щось особливе, українське. Це велика честь, що наш земляк навчив усю Європу пити її. Ми горді, що цей пам’ятник тепер буде у Львові.
Думаю, не один туристичний маршрут тепер тут пролягатиме. Сьогодні всі львів’яни, українці, весь світ ще раз собі закарбують, яку добру справу зробив Кульчицький для всієї Європи і прослави міста Лева.
Володимир Сколоздра, архітектор:
– Що закладав авторський колектив у цю роботу? Щоб розкрити повністю образ Кульчицького, є геральдична стела, де зображений герб Кульчицьких, який символізує, що Юрій був шляхетного роду.
Алегорія зброї навколо геральдичного щита вказує на те, що Кульчицький був козацького походження, що він був славним лицарем. Мішок кави, з якого сиплються зернятка і перетворюються на золоті монети, символізує, що Юрій Кульчицький був добрим підприємцем, на теперішні часи – ресторатором, який зумів перетворити зернятка на золото. Мішки кави, кавник і горнятко символізують те, що він навчив культури споживання кави Європу. І нарешті кульчик у вусі символізує те, що він власне Кульчицький.
Борис Дубовий, генеральний директор компанії “Галка”:
– Тішуся, що ми змогли це зробити! Поштовхом для встановлення цього пам’ятника стало те, що ми знаємо: пам’ятник Кульчицькому є у Відні, в Польщі. Перебуваючи цього року в Японії, ми так само бачили пам’ятник Кульчицькому! Тож подумали: гірко, що не маємо такого у Львові. Хочу подякувати всім, хто доклався до цієї справи. Всі намагалися виконати свою роботу максимально швидко. І мені здається – не тільки швидко, але й якісно.
Франц Лавоой, співвласник компанії “Галка”:
– Що може бути кращим, прекраснішим, аніж випити горнятко кави, посидіти на каві з хорошими друзями. Цей пам’ятник, який ми відкрили, є нагадуванням кожному в Європі, що ми належимо до однієї культури. Для мене Львів – це місто, до якого я приїжджаю як бізнес-партнер “Галки” більш ніж двадцять років. І культуру пиття кави, яка є культурою особливо Західної України, ми стараємося донести через кав’ярні. Дуже важливе те, що кожен турист, який відвідав Львів, пам’ятатиме, що він побував у домівці культури пиття кави.
Марина Довженко, учасниця “Нас не питали!”, асистент кафедри медіакомунікацій Школи журналістики УКУ:
– Мушу одразу зазначити, що не маю нічого проти вшанування Юрія Кульчицького. Але мені категорично не подобається формат, в якому все це зроблене. Не беруся нічого казати про мистецьку цінність цього пам’ятника, хай над цим розмірковують спеціалісти... Тільки наголошу, що очевидні порушення процедури встановлення. Насамперед не врахована думка громади (мовиться про громаду в широкому значенні, а не лише про керівництво “Галки”).
Згідно з рішенням виконкому міської ради про погодження пам’ятного знака, мав бути оголошений конкурс на кращий проект. Цього не було зроблено! Понад те, маю великий сумнів, що за час 13 вересня (саме тоді було оприлюднене рішення ЛМР) – 22 жовтня (день відкриття монумента) можна було провести повноцінний конкурс, виконати проект, погодити всі земельні та юридичні питання.
Як на мене, історія з пам’ятником Кульчицькому дуже яскраво ілюструє той факт, що за наявності коштів спонсорів і політичної волі міської влади можна дуже легко встановити будь-що в публічному просторі міста. Проте в цій схемі відсутня думка громади. Не дивно, що це непокоїть її певну частину. Важливо усвідомити: громада – це ми, громадський простір – це наш простір. І нам не має бути байдуже до того, що відбувається в ньому. Наприклад, проведення конкурсу на проект пам’ятника – це вже можливість висловитися. Яким чином жителі Львова можуть вплинути на ситуацію? Очевидно, що влада мусить усвідомити необхідність ухвалення прозорих рішень за участі громади, ініціювання громадських слухань, де голос кожного може бути почутий.
Основне наше завдання зараз – домогтися прийняття таких положень про встановлення творів монументального мистецтва, щоб голос пересічних людей не можна було ігнорувати. І це цілком реально, головне – усвідомити, що нам це потрібно.