Борис Мірус, народний артист України, про акторство, театр ім. М. Заньковецької та свою долю...

Марічка Ільїна

Борис Мірус народився 1928 року у селі Синякова Чортківського району Тернопільської області. У 1948 році закінчив акторську студію при театрі імені Марії Заньковецької, був зарахований до акторського складу трупи. Та вже за рік його заарештували органи МГБ і на десять років, як політв'язня, відправили до Воркути. Весь решта "життєвий час" він віддав театру ім. М. Заньковецької. А на його рахунку понад 200 ролей у театрі, а також численні ролі у кіно: "Іванна", "Десятий крок", "Превосходная должность на земле", "Сім'я Коцюбинських", "Здравствуй, Балуєв", "Будні карного розшуку", "Хазяїн".

Колись давно, не в цьому житті нашої країни, на нараді обкому партії її голова сказав: "Але не треба, щоб було так, як у театрі імені Марії Заньковецької. Цей дивак Мірус узяв книжку Чернишевського, ходить коридором і "Что делать?" читає"... Загальний улюбленець, Великий актор, енергійна, добра людина - Борис Мірус завжди проходив повз життєві труднощі з усмішкою.

Звання народного артиста він отримав не так давно - у 1990 році. А до того - театр шість разів його висував і шість разів його викреслювали. А грав багато - виконаних ним ролей більш ніж 200. Серед них були різні - головні та епізодичні, великі й малі, тільки не "сірі". Якби не десять років у сталінських концтаборах, було б їх ще більше. Акторська молодість не залишає Бориса Михайловича й на 80-му році життя - режисери задіюють його у нових виставах, він радо грає у старих, клопочеться організацією свого ювілейного творчого вечора, який заплановано на 30 листопада. Якби не така подія - навряд чи можна було б розкрутити артиста на розмову - він звик зі скромності відмовляти журналістам. Але розповісти йому таки є про що...

- Більш ніж 60 років тому доля привела Вас у театр ім. М. Заньковецької - відтоді Ви залишаєтесь йому вірним. Не жалкуєте, що не спробували себе в іншому, скажімо, столичному театрі?

- Не жалкую. До мене дуже добре ставились. Я мав ролі. Не доводилось бути без роботи. Мав хороших режисерів. Не скажу, що дуже вже й кликали. А не кликали тому, що театр солідний, і я б його не кинув. Тоді, у 60-х роках, при­йшли до театру Богдан Ступка, Федір Стригун, Богдан Козак, Віталій Розстальний, Лариса Кадирова... Ще тоді жили Олексій Ріпко, Доміан Козачковський, Анатолій Горчинський, Анатолій Ротенштейн - це був "сплав" найталановитіших...

Після десяти років заслання я не знав, як колектив театру імені Заньковецької до мене поставиться. Київ мені подобався. Якщо чесно, при нагоді я би залишився. Тоді у Києві створювався театр кіноактора. Мій педагог з театральної студії Віктор Іларіонович Івченко, який був призначений головним режисером цього театру, порадив мені туди вступити. Мене зарахували у трупу, але грошей на спорудження житлового будинку для акторів не дали. Мешкати у столиці не було де - я жив у Івченка вдома. А туди приїхав Володимир Данченко, актор, його друг та директор театру ім.
М. Заньковецької, і каже: "Чого ти тут вештаєшся по Києву, повертайся - ти ж наш!" Так на кухні в Івченка, обідаючи, і було укладено "контракт". Мої побоювання виявились марними - прийняли дуже добре. Мене всі любили. Може, за винятком деяких людей, які були у тіснішому контакті з органами. Одразу задіяли у репертуарі - Борис Тягно поставив мене в "Тарасі Бульбі" грати Остапа.

- Вам довелося працювати поруч з легендами українського театру: Борисом Тягном, Віктором Івченком, Борисом Романицьким. Чого від них навчились?

- Правди. Коли актор замінює правду на поверховість, чекає сміху, випрошує його, не заглиблюючись у матеріал, - це виглядає дешево. Краще недограти, ніж переграти... Мені дуже подобалась манера гри Доміана Козачковського. Він міг на сцені нічого не робити, але був настільки переконливим, що глядач йому вірив...

- Акторський талант - від Бога?

- Це мусить бути все ж таки від Бога... І від професіоналізму також. І ще - під який режисерський вплив актор потрапив під час "народження" в театрі. Якщо в добрих руках опинився - режисер йому допоможе розкритися. А якщо режисер легковажний, то він акторові нічого не зможе дати, навпаки - покалічить його.

- Що для Вас найважливіше у роботі з режисером? Щоб він Вас розумів, підказував, наштовхував, не заважав?

- Узагалі, є дві категорії акторів. Одні кажуть: хай режисер дасть мені свободу. Щоб не нашіптував, не насилував, не видумував. Переважно такі актори ні самі не можуть зробити, ні режисера не послухають. Бо гонорові. А друга категорія - без режисера не можуть. От я, наприклад. Коли він не просто мені розповість, але й покаже трішечки - це поштовх! Мені стає зрозуміло, що робити. Я намагаюсь вірити всім режисерам, навіть не дуже талановитим, і виконати те, що вони пропонують.

- Ваші перші кроки на заньківчанській сцені... Важко далася зміна ролі - від студійця до актора театру ім. М. Заньковецької?

- Важко. Бо коли вчишся - маєш одного педагога, який опі­кується тобою, як батько. А коли поступив у театр, то у твого педагога уже наступні студенти. Робишся вже старим за театральним віком. А до того ж тобою вже просто нема чого опікуватися. Потрапляєш у руки різних режисерів. А режисер здав виставу і пішов - його нема! Вся надія на себе.

- Ви потрапили у тюремну камеру ще зовсім молодим, маючи за плечима тільки кіль­ка років у театрі ім. М. Зань­ковецької. Допомогло акторство у скрутних умовах перебування під слідством, а згодом - у Воркуті?

- Дуже допомогло. Незважаючи на те, що в мене була категорія ТФТ, "тяжолий фізі­ческій труд", дякуючи акторству, я потрапив у табірну самодіяльність. А це вже пільги - звільняли на репетиції. Уже не кажу, що доводилось, щоб вижити, користуватися акторськими здібностями. Ця сторінка "у Воркуті" - про неї томи можна писати... Скажімо, одного разу я був свідком убивства. Якраз працював у шахті на освітленні. А поряд - табельна. Коли шахтар йде в шахту - кидає жетон. По тому жетону орієнтуються - чи всі вилізли з шахти. Там працював чоловік, якого зарубали вночі, ще й згоріло все. Ми встигли вискочити з напарником. Але я бачив на власні очі, як він лізе до дверей, голова - надвоє, і кров з голови бухає... Жахливі речі. Ну а потім - слідство. Хто найближче був коло нього - ми з напарником. Ну і нас в кандали, і ми під слідством...  Ці жахливі речі довелось пережити, і вернутись знов у театр, і забути про це все.

- Раптова зміна життєвих орієнтирів. Театр, ролі, дорога у театральний інститут, і раптом - десять років удалині від цих гарних мрій. Що допомогло пережити ці жахіття?

- Людина сильніша за коня - все витримає. Мільйони людей були ізольовані. Коли спочатку потрапив у лапи тих бандитів, думав, тільки зі мною таке трапилось. А подивився - цей табір має сім тисяч, той - п'ять, той - три, а весь воркутинський басейн - понад 100 тисяч. А по Союзу їх скільки - мільйони, половина держави сиділа...

- Театр - він скрізь. Навіть на засланні Вам вдалося не відлучатися від театральної практики. Спочатку - колектив художньої самодіяльності, потім - культбригада "Речлагу". Були творчі успіхи?

- Кожен мріяв попасти в ту культбригаду, бо там люди були розконвойовані. Ти міг жити поза табором, тільки приходити щодня і реєструватися. А так - ходиш собі вільно. Я страшенно хотів туди потрапити. Мені допомогли хороші друзі, росіяни Юрій Волков з театру ім. Єрмолової, Микола Капелов. Їх ще раніше туди забрали, але вони пам'ятали, що я є, і домоглись того, що з часом і мене туди перевели. Я там був близько трьох років. То рай був - жінки були! До того ж ми не бачили жінок роками. Там концерти давали - дуети, танці. Для молодої людини це було за щастя. А потім, коли кожен обзавівся своїм господарством, почались життєві ситуації - як у кожної людини.

- Ви навіть пробували себе як режисер. Ставили "Шельменка-денщика"...

- Чому я ставив "Шельменка-денщика"? Це було ще у загальному таборі. Там українців було якщо не більшість, то дуже багато. А все йшло на "общєпонятном". Усі концерти, всі вистави. Бо не дуже дозволяли українською. Вважали - це взагалі не мова. А всі українці - бандити, бандерівці. Можна було вставити в концерт якийсь номер, але так, аби спаплюжити українське. Ну я перебирав-перебирав і побачив: Шельменко - він же ж тільки один говорить українською, всі решта російською. І він серед них найрозумніший, найхит­ріший.

- Ніколи не думали бути режисером?

- Я - ні. Волков у своїх спогадах пише: "Боря Мірус ніколи не зможе бути ні директором, ні режисером, тому що він справжній актор"... Хотілося б згадати одну людину, яку я зустрів на засланні, - Затворницького Гліба Дмитровича. Він багато мені дав того, чим користуюсь і сьогодні. Наро­джений у Ленінграді, прожив більшу частину життя в Україні. Працював у Леся Курбаса, разом з Борисом Тягном, художнім керівником нашого театру на той час. Коли він дізнався, що я з театру Заньковецької, почав мене оберігати. Ми там ставили "Ліс" і "Свої люди - поквитаємося" О. Островського, "Ведмідь" А. Чехова, інші п'єси. Незважаючи на табірні умови, цей чоловік був дуже вимогливим. Праця з ним допомогла мені й у тюрмі вправлятися у майстерності актора. Багато видатних людей сиділо разом зі мною: Сєргєєва, солістка Великого оперного театру Москви, Цибулаке, соліст оперного театру в Бухаресті, піаніст Італінера та багато-багато інших...

- Список зіграних Вами історико-портретних ролей справді приголомшує. Кропивницький, Шевченко, Залізняк, Кочубей, Гордієнко, Гітлер... Лєніна Ви також мали грати... Як Вам було грати вождя системи, яка Вас засудила?

- Все пам'ятати - дуже погано. Є речі, які треба забути. У всякому разі - не часто їх згадувати. Я і чекістів грав після того. Мені пам'ять, навпаки - допомагала. Я брав матеріал із того, що бачив, які вони... Тому говорили: "Прекрасно зіграв роль"... А до того ж таким був час... То була велика честь для актора зіграти Лєніна. Я взагалі не знаю, як режисер мене призначив, колишнього політв'язня. Зіграв цю роль Олександр Гай. Він був народний артист, старший за віком і категорією, комуніст. Мене відправили у творче відрядження до Москви, привіз чемодан книжок про Лєніна, не читав, але привіз. Боріс Смірнов, актор, який грав Лєніна в кінофільмах і вважався найкращим виконавцем цієї ролі, приймав мене вдома. Він мені фотографії подарував. Написав: "Искренне желаю, чтобы твой Ленин прозвучал на весь Союз". Не прозвучав... Але такі ролі вже "не в моді". Час інший, люди також. Але треба йти далі. Художній керівник театру Федір Стригун доручає мені ролі - дуже вдячний йому за це. І щасливий з того, що маю змогу далі грати на сцені...