– Звичайно! Завжди радо долучаюся до них. На наших очах ці діти підростають, але, що значно важливіше, почуваються причетними до світу мистецтва, до цього дійства.  І я добре розумію, чому саме їх тягне до нас. Коли сам був ще малим хлопчиськом, бігав за п’ять кілометрів до сусіднього села, бо туди приїхав художник. Цікаво ж було подивитися на живого митця. Прибігаємо з хлопцями, а назустріч виходить… звичайний чоловік. Ми ж то думали, що він має бути якийсь особливий, незвичайний, не схожий на нас... Навіть розчарувалися... Хто ж знав, що з часом і я стану таким. 

– Чого ж ні? Запрошували! До прикладу, був якось у Сколе на фестивалі. Разом з іншими митцями став учасником цього регіонального свята.  Тоді над моєю головою висів портрет провідника українського народу Степана Бандери – десять на п’ятнадцять метрів. І що?

Мені імпонує те, що цим людям вдалося і виставку організувати, і зал добрий знайти. У наших краях ще незвичним видається те, що мер міста і священик стоять поруч. А це насправді добре, бо це два моральні авторитети для людей. Особисто я з цього радію, бо в нас старанно викорінювали всю ту духовність, Церкву. А тепер це все потроху повертається у наше життя.

В нас, у Донецьку, останнім часом церкви ростуть як гриби... І не тому, що то мода якась... Просто людям церква стала потрібна, вони шукають у ній духовності, навіть захисту. Звичайно, на Донбасі все не так, як у Львові, в цьому плані. Та не варто забувати, що в самому Донецьку живуть представники 102 національностей. І при цьому жодних міжконфесійних розбірок-сварок не було. В центрі міста є мечеть, за кількасот метрів – католики, трохи далі – греко-католики. І всі чудово уживаються. Тож не варто слухати байки про людей з Донбасу. Вони такі ж українці, як і галичани. 

– Оцю характерність я й хочу зламати. Завжди, коли починаю розмову, прошу не робити на цьому акцент, бо, повторюю, в нас живуть такі ж люди, як і тут.

Чомусь в Україні вже давно створили такий образ... Не знаю, як думають інші, але ми живемо в одній державі. Немає ніякого сенсу ділити людей на тих, хто з півночі, і тих, хто з півдня, бо між нами жодних кордонів!  Наша справа об’єднувати... Колись у радянські часи говорили, що є два містки, які об’єднують, – спорт і культура. 

Тож не балакаймо про єднання, а робімо своє. Як-от родина Ареф’євих, яка організовує для митців з усієї країни пленери в Славському. Це щоразу визначна подія. Принагідно хочу подякувати ініціаторам цього дуже гарного заходу, на який завжди приїжджаю з радістю. Вони роблять велику справу для об’єднання українців з усіх куточків нашої держави, зокрема художників.

– Сильні духом, працьовитістю, наполегливістю і талантом! Наша рідна Украї­на дуже багата на таланти! 

– Прекрасна архітектура! Відчувається, що Львів – європейське місто. Тут стільки гарних будинків, а які вулички! Тішуся, що приємні люди живуть у цьому прекрасному місті. З упевненістю кажу: львів’яни сильні духом люди! 

Ваше місто насичене, сповнене мистецтва. Львів’яни люблять його, мають доступ до нього і, що важливо, користуються цим. До прикладу, в нашому театрі вистави можуть збирати аншлаги, але на відкритті виставок, на жаль, не буває багато гостей. Наші люди йдуть або на авторитетів, або до знайомих авторів.

А ще мені до вподоби традиції, яких дотримуються галицькі родини. Добре, що львів’яни цілими сім’ями йдуть до церкви. Духовність тут украй важлива для всіх поколінь – і  молодого, і старшого. 

– Я роблю свою справу. Я люблю те, що роблю. Наголошую: в житті треба займатися тим, про що мріяв і що любиш! Недарма кажуть, що люди, які займаються справою, яка їм не до душі, частіше хворіють, більше страждають, перебувають у постійному стресі. Я займаюся своєю справою, тому щасливий! Моя порада усім – займайтеся улюбленою справою.