Валєрій Золотухін, російський кіноактор, про долі мистецтва, Владіміра Висоцкого і сенс ностальгії

 

Із знаменитим Бумбарашем кореспондент "Пошти" зустрівся у міжнародному аеропорту "Борис­піль". Шістдесятисемирічний культовий російський актор ані на йоту не втратив своєї мобільності навіть після важкого перелому...

- Валєрій Сєргєєвіч, часто буваєте в Україні, у Києві?

- Останнім часом часто. Знімаюся в кіно, в українських телевізійних проектах, працюю з українськими режисерами. А ще з українськими акторами граю чудовий спектакль за п'єсою Міхаїла Булгакова "Собаче серце". Був у мене і театральний тур містами Криму.

- Які Ваші особисті враження про Україну, про українське політичне життя?

- У вас цікаво. У парламенті мітингують, а народ працює. А в Росії не мітингують, але й не працюють. У цьому сенсі Україна мені симпатичніша.

- А Помаранчева революція в Україні, київський Майдан Вас  не лякають?

- Я часто буваю в Україні, але не вникаю у політичні події, які відбуваються в українській державі. Я людина мистецтва і передусім кіно. Я бачу, що в Україні російський кінемато­граф витіснив західний. І раптом дізнаюся, що демонстрація фільмів російською заборонена. Ну це ж марення сивої кобили... Навіщо це? Я заздрю людям, які володіють двома мовами, знають дві літератури, дві культури. Може, ця заборона потрібна, але тимчасова. Я боюся казати, що це погано. Гадаю, що всі, хто живе в Україні, мусять знати українську мову. Це не політика, це знайомство з культурою, мистецтвом, яке лише збагачує людину.

- Від багатьох знайомих і відомих росіян часто чую, що в Україні легше дихати. А Київ Вам рідне місто?

- Київ я знаю давно, і місто, звичайно ж, змінилося. Не хочу бути категоричним, але і в Києві, і в Москві нові порядки. Міська земля стала об'єктом купівлі-продажу. Пам'ятаю, спочатку тішилися - ринок, нові великі будівлі. Та одного чудового дня починаєш розуміти, що зникають парки, сквери, майдани, тобто те середовище для життя, у якому виріс і виховуєш дітей, внуків, стає чужим, незнайомим. Іншими словами: "Я народ, і мені ніколи не догодиш". Я сам з Алтаю, сибіряк зі села, і не вважаю себе корінним москвичем, ба більше - міським мешканцем. Але у наш час вривається нове життя - те, що було немислимим за совєтської влади. Правда, за деякими речами людське серце сумує, але це не означає, що тоді було добре. Як сказав еклезіаст: "Не питай, чому колись часи були ліпшими? Не від мудрості кажеш це".

- Може, весь сенс ностальгії - у молодості, яка завжди прекрасна? Якось на концерті військової духової музики я запитав у сусідки, літньої жінки, чому їй подобається музика військового оркестру? Вона з гордістю відповіла: "Коли ми будували Біломорканал, у нас були чудові духові оркестри, а я займалася вокалом з дочкою начальника табору"...

- Маю улюблений філософський анекдот. "На питання, коли краще жилося: за Сталіна, Хрущова чи Брєжнєва, мужик відповідає: "Звичайно, за Сталіна!" "Та ти що! Одна половина сиділи, а друга - охороняла", - каже йому приятель. "Та ні, я не про це, просто жінки були молодші!" Людині властиво згадувати молодість. Молодим бути добре!

- А сьогодні Ви відчуваєте повноту життя... Замислюєтеся над цим?

- Нинішній час набагато цікавіший.

- Але, у моєму розумінні, Ви за радянської влади більше домінували у свідомості гляда­чів, слухачів. А нині дуже багато незадіяних акторів, мистецтво перетворилося на товар, комерціалізувалося...

- Ну й що з того? Наприклад, Алєксандр Пушкін писав вірш "Наклепникам Росії" на прохання і на бажання царя. Питання про прогрес мистецтва або ж його занепад до нашої розмови не має жодного стосунку. Мистецтво само по собі, життя само по собі. Ніколи лі­тература, театр чи живопис нікого не виховували, не переробили, не перетворили на талановитого чи негідника, кримінальника...

- Але коли спонсор створює умови для того, аби поставити добрий спектакль, в якому зайняті актори, він опосередковано диктує свої смаки, свої художні цінності.

- Та ні. Наприклад, запрошують мене українські друзі зіграти у фільмі, серіалі. Ну то що, я гратиму гірше, ніж умію? І незалежно від того, скільки мені платитимуть за працю. Ваше питання малопрофесійне. Глінка писав оперу "Життя за царя". Що, погана музика чи, може, композитор творив музику, керуючись вказівками імператора?

- А Ваші моральні та по­лі­тичні погляди змінилися після, скажімо, розвалу СРСР, зміни правил і цінностей життя?

- Це повна нісенітниця! Ті, хто каже, що вони не міняються, залишаються вірними своїм принципам, - брешуть. Спочатку всі були п'яними від свободи, революції, краху поганих ідей і людей. Ба більше, актори були внутрішніми дисидентами, боролися проти радянської влади, проти цензури. Та ось прийшла безумна вольниця, хаос, анархія.

- Для Вас це трагедія?

- Та ні, що Ви. Я легко пережив всі смутні часи 90-х років минулого століття. З радістю я вітав зміни: врешті сталося! Відтак прийшло розчарування. Як говорив Чернишевскій у своєму безсмертному творі: "Чоловік і народ про все дізнаються останніми".

- А коли я запитаю по-іншому: якою мірою політика Вам заважала чи допомагала в роботі актора?

- У Театрі на Таганці протистояння офіційному мистецтву та ідеології давало нам, акторам, певний драйв, імпульс, натхнення. Поза тим, якщо Юрій Любімов ставив "А зорі тут тихі", то тема війни, патріотизму звучала щиро і правдиво. Ось у мене часто запитують: "Про що сьогодні співав би Висоцкій?" Він сьогодні не співав би, наприклад, про Владіміра Путіна. А Галіч, думаю, співав би.

- А може, Владімір Висоцкій співав про те, що через державне прополіскування мізків, пересічний обиватель не бачив або ж не хотів знати?

Валєрій Золотухін народився на Алтаї у селі Бистрий Істок. Його батько був головою колгоспу. В дитинстві переніс важку травму, через це вступав у ГІТІС, на відділення оперети, накульгуючи. Потім перевівся на відділення драми. У 1963 році розпочинає працювати у Театрі імені Моссовєта, а через рік - у Театрі драми та комедії на Таганці, де працює і досі. У кіно дебютував 1965 року в фільмі Владіміра Назарова "Пакет". Першою великою роллю стара роль дільничного Васілія Снєжкіна в детективі "Господар тайги" (1968), де Золотухін зіграв разом зі своїм найкращим другом Владіміром Висоцкім. Популярність йому приніс фільм "Бумбараш". Найвідоміші роботи в кіно: "Інтервенція", "Біг", "Зникнення свідка", "Сказання про те, як цар Петро арапа женив", "Маленькі трагедії", "Острів скарбів", "Чародії", "Мертві душі", "Десять днів, які вразили світ", "Солдат Іван Чонкін", "Нічна варта", "Брєжнєв", "Майстер та Маргарита", "Денна варта". Від першого шлюбу з актрисою Ніною Шацькою має сина Дениса. Одружений зі скрипалькою Тамарою Золотухіною, з якою познайомився на зйомках фільму "Єдина".

- Ні, я вважаю, що Висоцкій був великим поетом. На його похороні були люди різних поколінь, політичних орієнтацій. Та й узагалі... Висоцкій був великим патріотом. Незважаючи на протест, який звучав у його піснях. У його піснях не було злоби. Він був сином кадрового військового. Народився і перші роки життя провів у переможеній Німеччині. Він був сином переможця, продуктом своєї системи! Він сміявся, у його піснях гротеск, сатира, але це біль за країну, яка живе у всіх нас, незалежно від того, росіяни ми чи українці. Але жовчі, єхидства у нього немає. Хоча, наприклад, війну в Афганістані він засуджував, критикував.

- Важке питання. Чому сьогодні час не народжує поетів, акторів рівня Владіміра Висоцкого?

- Такого не може бути. Так казати - значить дуже наївно мислити про нинішній час. Святе місце порожнім не буває. Великі актори, письменники, музиканти, поети є, вони поруч з нами! Просто потрібен час, щоб осмислити їхню творчість. Моє покоління про поета Бродс­кого дізналося лише після того, як він став лауреатом Нобелівської премії, після його смерті. Про геніальність Набокова, Нурієва ми дізналися лише сьогодні. А вони ж були нашими сучасниками.

- Але Висоцкій був улюбленим і популярним за життя, хоча інформаційно був недоступний для більшості, заборонений офіціозом.

- Цим він був унікальний. Його популярність у 1968 році була такою, що й не сниться нинішнім тиражованим так званим зіркам естради. І що цікаво, минуло купа років після його смерті, а його співають, читають, вивчають і ставлять йому пам'ятники.

- А чому українське, зокрема й театральне мистецтво, так мало представлене у Москві?

- Тут я мало що можу сказати. В нас на Алтаї у селі було багато українців, ми виховувалися на українських піснях більше, ніж на російських. Що сьогодні відбувається з обміном культурними цінностями - не розумію. Може, бажання політиків стати незалежними і суверенними штучно створює перешкоди, ставить залізну завісу комунікаційним можливостям мистецтва, театру, літератури. Вірю, що в перспективі все налагодиться, ми матимемо можливості слухати пісні одне одного і бачити спектаклі українські - у Москві, російські - у Києві, Дніпропетровську. Може, для цього потрібні державні програми, багаті спонсори.

- Чого більше відчуваєте з віком: оптимізму чи суму від того, що чогось не встигли, не зробили?

- Зараз багато думаю про минуле. Сенс життя, вектор життя у тому, що воно триває. Скільки б ти не бурчав, не злостився, все - від тебе. Всі проблеми шукай у собі. Ти з ярмарку, молодь - на ярмарок. Тому слід робити правильні, потрібні справи, говорити хороші, ніжні слова, які вселяють надію. Ми всі смертні. Десь прочитав, як легендарний президент Фінляндії Урхо Кекконен у заповіті написав: "Якщо я вмру..." Усі помремо, та жити треба весело.

Розмовляв
Віктор Тимошенко