Мек Голдсбері, американський саксофоніст, про географію джазу, майстер-класи та співпрацю із поп-зірками

Мек Голдсбері виявився не лише блискучим музикантом, але й щирим співрозмовником. Україна сподобалась йому з першого погляду, особливо зважаючи на те, що предки дружини музиканта, як виявилось, походять із наших країв. А сам саксофоніст народився у музикальній родині, що багато в чому визначило і його власний життєвий шлях.

- Я народився в Ель Пасо, штат Техас. Мій батько був скрипалем, мав свою групу, яка часто виступала як наживо, так і на телебаченні. Саме завдяки батькові я вже в зовсім ранньому віці познайомився з багатьма видатними музикантами. Навчався у дуже престижній джазовій школі університету Північного Техасу, а у 18 років перебрався до Нью-Йорка. Тут мені пощастило працювати із Полом Моушеном, Джоном Лівано, Джоном Скофілдом, а також із Стіві Вандером та багатьма іншими зірками сцени. Згодом певний час провів у Нью-Орлеані, а після того, як записав свій перший альбом із Джоном Скофілдом, переїхав у Берлін. Тут виступав із найвідомішими оркестрами, в тому числі здійснив запис із Берлінським симфонічним оркестром. Три роки тому вперше потрапив до Польщі, давав там майстер-класи і розпочав співпрацю із учасниками "The Polish Connection". З ними минулого року записав компакт-диск, зараз готуємо наступний. А торік на постійно повернувся в своє рідне місто Ель Пасо. Там живу разом із дружиною та двома доньками тринадцяти й одинадцяти років.

За цей час я вже також встиг взяти у США участь у кількох поважних фестивалях, викладаю джазову музику в консерваторії Техасу. Досі тут навчали лише класичної музики. Але новий напрям почав розвиватися доволі успішно. Сподіваюся, студентам і надалі буде цікаво вивчати джаз.

- Ви не лише викладаєте в консерваторії, але й упродовж багатьох років даєте майстер-класи в різних містах світу. Як можна навчити джазувати? Адже це передовсім - мистецтво імпровізаційне...

- В юності я також вважав, що навчити грати джаз фактично не можливо. Його потрібно відчувати, хтось народжується з цим, а хтось - ні. Тепер мені здається, що люди, які приходять, аби чогось навчитися, вже багато розуміють у музиці, спостерігають, переймають найкраще. Якщо не можна навчити грати джаз, то принаймні - допомогти.

- Ви граєте на теноровому та сопрановому саксофоні, а також на флейті. Як опановували ці інструменти, який є улюбленим?

- Узагалі-то, почав я свої заняття музикою на скрипці (сміється), але це було дуже давно. Потім вивчав кларнет, а вже опісля опанував саксофони, згодом - флейту. І навіть флейту-пікколо, що маю нагоду продемонструвати й у Львові. Проте найбільш близьким залишається мені, звичайно ж, теноровий саксофон.

- Одне із німецьких видань якось назвало Вас джазоголіком. Тим не менше Ви багато й охоче виступали із поп-виконавцями, хоча чимало переконаних джазменів цураються такої діяльності...

- Ні, я ніколи не соромився і завжди із великим задоволенням грав із такими чудовими музикантами, як, скажімо, Стіві Вандер чи Шер. Звичайно, в цих випадках мій стиль не настільки творчий, я більше підпорядкований загальному настрою. Проте в жодному випадку не вважав це для себе чимось меншовартісним. Джаз є більш творчою формою, однак свою творчу індивідуальність можна виразити і в одному, і в іншому стилі. Я почував себе однаково комфортно в обох. Правда, в останні роки концентруюся майже виключно на джазі.

- Якими були Ваші особисті - не тільки сценічні - враження від співпраці із Стіві Вандером, Шер....

- Стіві Вандер - надзвичайна, фантастична особистість! Усе його життя є музикою, він постійно в ній, він здатен відчувати її як ніхто інший. Коли ми разом подорожували в турне, він майже завжди слухав музику. Я вважав для себе щастям просто бути поруч із такою людиною.

Не менш яскраві враження залишила по собі співпраця із Шер. Вона також є передовсім дуже цікавим музикантом-професіоналом, блискучим виконавцем, а також приємною людиною. Пригадую, як після концертів у Нью-Йорку ми грали в боулінг...

Чудовою особистістю й водночас професіоналом високого класу є й Френк Сінатра (молодший). Хоча мені пощастило виступати і з батьком, і з сином.

На жаль, я вже не застав таких величин, як Майлз Девіс чи Джон Колтрейн, однак багато спілкувався і виступав у Нью-Йорку із людьми, котрі ще добре пам'ятали цих музикантів і здатні були передати їхній великий досвід.

Розмовляла Лідія Мельник