У п’ятницю, 19 квітня, у Львові відбулося відкриття незвичної виставки. Йдеться про “Незабутні моменти” голови Спілки фотохудожників України Едуарда Странадка (на фото), які можна подивитися до 10 травня у фотогалереї Василя Пилип’юка (вул. Стецька, 3-а). До експозиції ввійшли кращі роботи, створені автором з 80-х років і донині. “Я займаюся фотографією з дитинства. Це, можна сказати, спадкова справа. Фотографували і дідусь, і дядько. Коли був малим, щоразу зачудовувався цим процесом, адже на моїх очах творилося справжнісіньке диво, – каже винуватець свята. – Ви знаєте, в нашому житті дуже мало див. А тут із білого аркуша паперу ще й в зворотному негативі з’являється картинка! Просто на ваших очах! Це справді диво, особливо для дитини! Цифрова фотографія вже так не вражає – дива мало.” У день відкриття виставки “Пошті” вдалося поспілкуватися з головою Спілки фотохудожників України Едуардом Странадком. Говорили, звичайно ж, про фотографію, приховані таланти, любов і реформи в спілці.
– Чому ви дібрали саме ці роботи для своєї виставки?
– Бо вони для мене дивні.
– Дивні?
– Так, саме дивні. Це місця, в яких я хотів би залишитися, жити там. То не якісь там кадри, які я просто клацнув і все! На одному з фото – мій двір у Полтаві. Там я жив у комуналці, багато років (до сорока, якщо не більше). У нас було 27(!) сусідів, кожен із них виходив у цей двір: дорослі курити, діти бавитися – справжнісінька жахлива комуналка.
Потім я переїхав у Дніпропетровськ, а згодом у Санкт-Петербург (5 років був там), але в обох містах жив у таких же комуналках. У останньому, до речі, це жахлива проблема, бо там мільйони людей живуть у таких будинках!
– Як це вплинуло на вашу творчість?
– Розумієте, в чому тут річ: таке тісне співіснування з іншими людьми, щоденний контакт… Тож я можу бути контактним, спілкуватися на близьких відстанях, бо я до цього звик. Для фотографа це дуже важливо. Маю чимало колег, які думають: ага, я сиджу в Києві, то куплю собі квиток до Львова і поїду, пофотографую. І тягнуть із собою в те місто купу своїх проблем, комплексів, вони бояться людей... А в результаті не надто щось і виходить. Була така ситуація: якось під час участі в програмі “Москва очима зарубіжних митців” побачив двох п’яних міліціонерів. Довго не думаючи, підійшов до них, згуртував, сфотографував, а мені у відповідь ще й сказали “дякую”! А все тому, що це для мене не було проблемою.
Розумієте, зараз просто у світі якийсь такий час... відчуження. Перед людьми постала проблема спілкування. Так щоб написати щось у фейсбуці, виступити таким собі критиком – питань нема. А от на людях чомусь цього не роблять. І цей процес щораз більше прогресує – ми всі немов живемо окремо один від одного, кожен у своїй коробці, в своєму просторі, сам зі собою.
– Ви фотографуєте лише на плівку?
– Донедавна так і було. Але тиждень тому придбав цифрову камеру. Мені подобається сам процес очікування – ти сфотографував щось, але до проявлення плівки не знаєш, що вийшло. А вже тоді ходиш і думаєш, як його друкувати, що з ним робити.
Чимало фотографів, які знімають на цифрові камери, більшість кадрів, зроблених сьогодні, струть до кінця вечора. А от у мене ці картки лежатимуть роками в звичайних картонних коробках. І якщо за десять років я їх витягну, то зможу побачити час, який уже давно минув, людей, котрі не носять такі джинсові костюми і кросівки, та ще чимало збережених таким чином деталей. Ми не зауважуємо щоденних моментів, але з часом вони стають особливими, рідними, згадуємо їх із особливою теплотою, ностальгією. Це особливості людської пам’яті!
– Окрім робіт, безпосередньо пов’язаних із вашим життям, які ще жанри фотографії близькі вам?
– Жоден! Фотографія для мене – це інструмент пам’яті. Я так творю, таким чином дякую дорогим мені людям, котрі допомогли мені в житті. Ось на цій фотокартці – моя дружина-італійка Натела Скарлатті. Вона робить для мене багато чого, зокрема, просуває мене і мою творчість, бо сам я із цим би не впорався, це точно!
Між іншим, дружина років з десять тому сказала, що я стану керівником. Вона у мене астролог... Але я лише посміявся – яким керівником, мені ж на пенсію вже пора? І раптом на зборах Спілки фотохудожників України мене обирають головою. В ту мить я встав і не знав, у кого вірити, – в Бога, дружину чи астрологію!
– ...Напевно в любов!
– Так, я вірю саме в любов!
– Повернімося до спілки – яке ваше бачення її розвитку?
– У 1989 році, коли ми створювали цю спілку, думалося, що це буде мистецька організація. Але так вийшло, що тепер вона об’єднує і професійних фотографів, і журналістів, і документалістів, і митців. Це дуже непросто, адже фотографи – люди досить непрості: кожен із них має свою думку, але їх у спілці понад 900! Кілька років тому в Києві у нас була виставка “Два погляди”. Її відвідала моя племінниця, яка застала таку картину: кілька фотографів сперечалися, буквально кричали один на одного впродовж чотирьох годин! Але ж це тільки два погляди, чого ж чекати? Якби їх було більше, до прикладу, 900 (сміється)… Насправді у нашій спілці досить анархічна мистецька атмосфера, бо фотограф, навіть сам по собі, немов бог. Він дивиться у об’єктив і обирає те, що за мить стане мистецтвом. Тому керувати такими людьми неможливо – залишається хіба радити, підказувати та підтримувати їх.
– Чи маєте якісь плани щодо реформ у спілці?
– По-перше, я хочу, аби Спілка фотохудожників України стала доступною для молодої людини. Бо зараз, як не прикро це визнавати, наша організація старіє. Шкодую, що в часи моєї молодості таких не було, я досить довго не мав можливості і місця, аби організувати власну виставку. А в рідній Полтаві мої роботи побачили лиш тоді, коли я був уже в зрілому віці. Тут, у Львові, Василь Пилип’юк представив їх значно раніше.
Тож мені знайома ситуація, в яку потрапляють теперішні молоді фотографи, і мені це болить! Бо фотографія може і має бути різною, в тому числі й брутальною, чорною, критичною. Але для всього має бути своє місце. Певні роботи можна виставляти, до прикладу, в Мистецькому арсеналі, але їх неприпустимо показувати в Лаврі, тобто для кожного підходу треба знайти свою локацію. Цим, власне, й займатиметься наш новий кураторський проект, який пропоную спілці (якщо його затвердять члени, звичайно ж).
Ще одне питання, яке я вже порушував, – вартість вступу до СФУ (Спілки фотохудожників України – “Пошта”). Мені як дорослому чоловікові важко було б зараз заплатити 500 гривень внеску лише за вступ, а для молодої людини то часто взагалі величезна сума.
– Можливо тому молодь, не знайшовши підтримки в спілці, створює власні організації?
– Найімовірніше, так і є... Хоча в тому й сила молодих – вони таким чином шукають власні шляхи розвитку і творять всупереч обставинам.
Зараз такий час, що будь-хто може придбати цифровий фотоапарат і, не знаючи навіть азів цієї справи, стати генієм. За це я й люблю фотомистецтво – тут головне мати бачення, тримати якісь ідеї в голові. Тобто будь-який дядько, який ходить вулицею з фотоапаратом, за кілька місяців може зробити непогану виставку. Головне – подолати проблему відбору і зберегти те, що часто викидаємо. Тому так важливо підтримувати та курирувати молодих, підказувати їм певні речі, аби не проґавити таких особливих кадрів.