“Фотографія – це інструмент пам’яті”

Едуард Странадко, голова Спілки фотохудожників України, – про фотографію, приховані таланти, любов і реформи у спілці

У п’ятницю, 19 квітня, у Львові відбулося відкриття незвичної виставки. Йдеться про “Незабутні моменти” голови Спілки фотохудожників України Едуарда Странадка (на фото), які можна подивитися до 10 травня у фотогалереї Василя Пилип’юка (вул. Стецька, 3-а). До експозиції ввійшли кращі роботи, створені автором з 80-х років і донині. “Я займаюся фотографією з дитинства. Це, можна сказати, спадкова справа. Фотографували і дідусь, і дядько. Коли був малим, щоразу зачудовувався цим процесом, адже на моїх очах творилося справжнісіньке диво, – каже винуватець свята. – Ви знаєте, в нашому житті дуже мало див. А тут із білого аркуша паперу ще й в зворотному негативі з’являється картинка! Просто на ваших очах! Це справді диво, особливо для дитини! Цифрова фотографія вже так не вражає – дива мало.” У день відкриття виставки “Пошті” вдалося поспілкуватися з головою Спілки фотохудожників України Едуардом Странадком. Говорили, звичайно ж, про фотографію, приховані таланти, любов і реформи в спілці.

– Чому ви дібрали саме ці роботи для своєї виставки?

– Бо вони для мене дивні. 

– Дивні?

– Так, саме дивні. Це місця, в яких я хотів би залишитися, жити там. То не якісь там кадри, які я просто клацнув і все! На одному з фото – мій двір у Полтаві. Там я жив у комуналці, багато років (до сорока, якщо не більше). У нас було 27(!) сусідів, кожен із них виходив у цей двір: дорослі курити, діти  бавитися – справжнісінька жахлива комуналка. 
Потім я переїхав у Дніпропет­ровськ, а згодом у Санкт-Петербург (5 років був там), але в обох містах жив у таких же комуналках. У останньому, до речі, це жахлива проблема, бо там мільйони людей живуть у таких будинках!

– Як це вплинуло на вашу творчість?

– Розумієте, в чому тут річ: таке тісне співіснування з іншими людьми, щоденний контакт… Тож я можу бути контактним, спілкуватися на близьких відстанях, бо я до цього звик. Для фотографа це дуже важливо. Маю чимало колег, які думають: ага, я сиджу в Києві, то куплю собі квиток до Львова і поїду, пофотографую. І тягнуть із собою в те місто купу своїх проблем, комплексів, вони бояться людей... А в результаті не надто щось і виходить. Була така ситуація: якось під час участі в програмі “Москва очима зарубіжних митців” побачив двох п’яних міліціонерів. Довго не думаючи, підійшов до них, згуртував, сфотографував, а мені у відповідь ще й сказали “дякую”! А все тому, що це для мене не було проблемою.
Розумієте, зараз просто у світі якийсь такий час... відчуження. Перед людьми постала проблема спілкування. Так щоб написати щось у фейсбуці, виступити таким собі критиком – питань нема. А от на людях чомусь цього не роблять. І цей процес щораз більше прогресує – ми всі немов живемо окремо один від одного, кожен у своїй коробці, в своєму просторі, сам зі собою.

– Ви фотографуєте лише на плівку?

– Донедавна так і було. Але тиждень тому придбав цифрову камеру. Мені подобається сам процес очікування – ти сфотографував щось, але до проявлення плівки не знаєш, що вийшло. А вже тоді ходиш і думаєш, як його друкувати, що з ним робити.
Чимало фотографів, які знімають на цифрові камери, більшість кадрів, зроблених сьогодні, струть до кінця вечора. А от у мене ці картки лежатимуть роками в звичайних картонних коробках. І якщо за десять років я їх витягну, то зможу побачити час, який уже давно минув, людей, котрі не носять такі джинсові костюми і кросівки, та ще чимало збережених таким чином деталей. Ми не зауважуємо щоденних моментів, але з часом вони стають особливими, рідними, згадуємо їх із особливою теплотою, ностальгією. Це особливості людської пам’яті!

– Окрім робіт, безпосередньо пов’язаних із вашим життям, які ще жанри фотографії близькі вам?

– Жоден! Фотографія для мене – це інструмент пам’яті. Я так творю, таким чином дякую дорогим мені людям, котрі допомогли мені в житті. Ось на цій фотокартці – моя дружина-італійка Натела Скарлатті. Вона робить для мене багато чого, зокрема, просуває мене і мою творчість, бо сам я із цим би не впорався, це точно!
Між іншим, дружина років з десять тому сказала, що я стану керівником. Вона у мене астролог... Але я лише посміявся – яким керівником, мені ж на пенсію вже пора? І раптом на зборах Спілки фотохудожників України мене обирають головою. В ту мить я встав і не знав, у кого вірити, – в Бога, дружину чи астрологію!

– ...Напевно в любов!

– Так, я вірю саме в любов!

– Повернімося до спілки – яке ваше бачення її розвитку?

– У 1989 році, коли ми створювали цю спілку, думалося, що це буде мистецька організація. Але так вийшло, що тепер вона об’єднує і професійних фотографів, і журналістів, і документалістів, і митців. Це дуже непросто, адже фотографи – люди досить непрості: кожен із них має свою думку, але їх у спілці понад 900!  Кілька років тому в Києві у нас була виставка “Два погляди”. Її відвідала моя племінниця, яка застала таку картину: кілька фотографів сперечалися, буквально кричали один на одного впродовж чотирьох годин! Але ж це тільки два погляди, чого ж чекати? Якби їх було більше, до прикладу, 900 (сміється)… Насправді у нашій спілці досить анархічна мистецька атмосфера, бо фотограф, навіть сам по собі, немов бог. Він дивиться у об’єктив і обирає те, що за мить стане мистецтвом. Тому керувати такими людьми неможливо – залишається хіба радити, підказувати та підтримувати їх.

– Чи маєте якісь плани щодо реформ у спілці?

– По-перше, я хочу, аби Спілка фотохудожників України стала доступною для молодої людини. Бо зараз, як не прикро це визнавати, наша організація старіє. Шкодую, що в часи моєї молодості таких не було, я досить довго не мав можливості і місця, аби організувати власну виставку. А в рідній Полтаві мої роботи побачили лиш тоді, коли я був уже в зрілому віці. Тут, у Львові, Василь Пилип’юк представив їх значно раніше.
Тож мені знайома ситуація, в яку потрапляють теперішні молоді фотографи, і мені це болить! Бо фотографія може і має бути різною, в тому числі й брутальною, чорною, критичною. Але для всього має бути своє місце. Певні роботи можна виставляти, до прикладу, в Мистецькому арсеналі, але їх неприпустимо показувати в Лаврі, тобто для кожного підходу треба знайти свою локацію. Цим, власне, й займатиметься наш новий кураторський проект, який пропоную спілці (якщо його затвердять члени, звичайно ж).
Ще одне питання, яке я вже порушував, – вартість вступу до СФУ (Спілки фотохудожників України – “Пошта”). Мені як дорослому чоловікові важко було б зараз заплатити 500 гривень внеску лише за вступ, а для молодої людини то часто взагалі величезна сума.

– Можливо тому молодь, не знайшовши підтримки в спілці, створює власні організації?

– Найімовірніше, так і є... Хоча в тому й сила молодих – вони таким чином шукають власні шляхи розвитку і творять всупереч обставинам. 
Зараз такий час, що будь-хто може придбати цифровий фотоапарат і, не знаючи навіть азів цієї справи, стати генієм. За це я й люблю фотомистецтво – тут головне мати бачення, тримати якісь ідеї в голові. Тобто будь-який дядько, який ходить вулицею з фотоапаратом, за кілька місяців може зробити непогану виставку. Головне – подолати проблему відбору і зберегти те, що часто викидаємо. Тому так важливо підтримувати та курирувати молодих, підказувати їм певні речі, аби не проґавити таких особливих кадрів. 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4457 / 1.63MB / SQL:{query_count}