Сьогодні, у вівторок, 5 березня, о 18.45 у кав’ярні “Штука” (вул. Котлярська, 8) спеціально для львівських кіноманів організували перегляд та обговорення фільму Міхаеля Ганеке “Любов” (Австрія, 2012). Подія відбудеться в рамках щотижневих зустрічей кіноклубу Олега Яськіва. 

Для тих, хто ще не в курсі: “Любов” стала тріумфатором найвідоміших кінофестивалів у 2012–2013 роках. Фільм зібрав чи не всі можливі головні нагороди, якими більшість режисерів буквально марять. Це “Золота пальмова гілка” Каннського кінофестивалю, “Оскар” (кращий іноземний фільм), “Золотий глобус” (кращий фільм), приз Британської кіноакадемії (кращий фільм), п’ять нагород “Сезар” і чотири нагороди Європейської кіноакадемії.

”Міхаель Ганеке, як би не ставилися до його фільмів, безумовно, належить до перших, – пояснює куратор кіноклубу Олег Яськів. – Нордичний спокій, з яким він зображує складний, не­однозначно гармонійний світ, дозволяє йому максимально наблизитися до правди. Напевно, це і подобається людям, що знаються на кіно, адже фільми Ганеке незмінно стають фаворитами року.”

Тож, за словами Яськіва, остання стрічка австрійця отримала найвищі фестивальні нагороди, мабуть, недаремно. Адже “Любов” є легшою за сприйняттям, ніж попередні фільми майстра. Вона про кохання, цінність, за яку європейська цивілізація у наш час змін намагається триматися до останнього. “Тут, як і в попередніх роботах, немає нічого зайвого, такого, що нагадувало б людям про атракціони. Лише кіно, лише життя. Яке вже є, яке вже виходить, – розповідає далі Олег Яськів. – Прекрасне і моторошне, безцінне і скінченне, величне і нице. У такому кіно легко уявити себе, бо воно таки про тебе, якщо ти дійсно віриш, що життя – це щось більше, ніж атракціон…”.

Цей фільм є одним із кінематографічних портретів цивілізації. Саме у його деталях, зморшках, подряпинах можна віднайти дух часу та стан його здоров’я. Він настільки схожий на життя, що перестає подобатися як атракціон, а змушує уважніше вдивлятися в екран з надією побачити щось своє чи щось для себе. Такі фільми створюють на інтуїції, з якою їх автори входять до історії культури. Саме оця дивовижна здатність відчувати час і залишати його у нотах, на полотні чи плівці якраз і вирізняє справжніх митців.