Арсен Бабурка-Мірзоян, автор-виконавець, фіналіст “Голосу країни”, – про благодійність, творчість, життя, сім’ю і Львів

Цей виконавець є одним із найнезвичніших постатей українського шоу-бізу. Погодьтеся, не часто у цій тусовці зустрічаються особистості із власними принципами та філософією. Ще менше там людей, які не переймаються показухою і мішурою, яким вкрай важливо донести свою творчість саме до тих, хто її хоче почути і зможе зрозуміти. А той факт, що цей чоловік, інженер за освітою, романтик, жартівник та автор-виконавець за покликанням, пережив повну втрату слуху, не опустив рук і не припинив вірити у свої ідеали, просто вражає.

Отож, хто іще не впізнав нашого героя – знайомтеся: колишній майстер дільниці ВАТ “Запоріжсталь”, фіналіст “Голосу країни”, автор-виконавець Арсен Бабурка-Мірзоян. 11 січня він завітав до Львова у ресторан імпровізацій “Грушевський” із благодійним концертом, аби допомогти Соломійці Альфавіцькій, про яку “Пошта” вже неодноразово писала. Арсену із командою вдалося зібрати 11 562 грн, які вже перерахували на рахунок дівчинки. Проте це далеко не перша його доброчинна акція. Перед концертом “Пошті” вдалося поспілкуватися із Арсеном Бабуркою-Мірзояном про роль благодійності у його житті, творчість і сім’ю.

Про благодійність

– Яку роль у вашому житті відіграє благодійність?

– Нечасто беру участь у благодійних проектах, бо хочу, аби благодійність мала якесь конкретне значення. Саме тому у ситуації із Соломійкою Альфавіцькою ми не могли не відгукнутись – дуже багато людей звертались саме щодо цього концерту, дівчинці допомагає весь Львів. Ситуація ж насправді складна, її лікують уже три роки, і це вже рубікон, зупинятися тепер не можна! Проблема Соломійки дуже схожа на випадок із  Поліною Остапенко, якій ми допомагали, тому прекрасно розуміємо, про що тут йдеться!

Щоправда, мали виступати 9 січня на загальному концерті, але хотілося, аби участь у такій справі була більш ефективною. А оскільки два заходи краще, ніж один, було вирішено виступати окремо. Коли я вже їду до міста Лева, то хочу презентувати свою творчість, аби це насправді було цікаво! 

– І часто до вас звертаються по таку допомогу? 

– Часто. В таких випадках перш за все питаю телефон людини, яка потребує допомоги, і роблю що можу. От останній випадок був цікавий. Питали у мене, що дітям подарував на Миколая… а мені аж смішно стало –  кажу, подарував пральну машину, щоправда не дітям, а незнайомцю.  Він із якогось села, довго мені писав, просив про поміч...  Спочатку це сприймалося якось  дивно, але, подумавши, вирішив – а чому б ні? Чоловік просить пральну машину, за ним наглядає жінка, яка допомагає йому якось виживати, у них зламалась стара пралька і ніхто не може допомогти, а мені ж неважко. Бо якщо ж саме мене попросив цей чолов’яга, то це було неспроста.

Якщо бачу, що це насправді потрібно, чим можу – допоможу. У інших випадках, чесно кажу: не хочу, не можу і не бачу сенсу. Пропоную щось взамін, якщо не бачу ефективності. Були такі благодійні концерти, від яких я не бачив належного ефекту. Не пам’ятаю, що саме це було, але щось маленьке і незрозуміле. Як показала практика,  дієво звертатися до місцевої влади. Нам давали зал в оренду безоплатно, це навіть був цілий спорткомплекс… але це ж комунальна власність, то чому б ні. Це можливо зробити через мерію і це працює значно ефективніше, ніж просто зібратися і заспівати на якомусь незрозумілому концертику, зібрати якісь кошти, а потім ще й зіткнутися з проблемою, а як же їх перерахувати.

Про творчість і роботу

– Наскільки напружений у вас гастрольний графік і які це міста, частини країни?

– Найчастіше із своїми піснями виступаю на Західній Україні. Але, як резидент Камеді Клабу і Кварталу 95, на сцені найчастіше з’являюся в Києві. Тож графік напружений, але не лише через мою творчість, а й завдяки корпоративним виступам (халтурам, як ми їх називаємо). Що вже тут казати: вони є, від них нікуди не дінешся, бо це заробіток. Проте себе як автора-виконавця (називаю себе  саме так – не музикантом, не співаком) ніколи не представляю на корпоративах, куди приходять люди “під газом”, для яких співати серйозні пісні не хочеться… На них виступи проводжу радше в якомусь комічному жанрі… Навіть щодо концертів – завжди питаю, чи точно люди ознайомлені з моєю творчістю…

– Чи замислювались ви над тим, для чого прийшли в музику?

Я в музику прийшов заради музики. А глобальніше – чим би ти не займався, все одно повертаєшся до того, без  чого не бачиш свого існування.  Якщо ж це ще й приносить гроші, то звичайно варто займатись справою, яку робиш краще за усе інше. 

Вважаю, що своєю творчістю несу перш за все адекватність – не хочу бути частиною шоу-бізу (хоча без цього ніяк, на жаль), а стати ще й частиною мистецтва. Якщо ж “лабати в форматі” і відповідати усім вимогам комерційності, то ніколи не донесеш людям свою філософію. Такі виконавці як приходять у шоу-біз, так і йдуть, не розуміючи, чи були вони взагалі.

– Чи дається вам  тепер взнаки участь у “Голосі країни”?

– Звісно. Це безкоштовна промоція, за яку дякую каналу 1+1. Звісно, що такі шоу псують артиста, тож вдячний, що в моєму репертуарі не було пісень, які я не сприймаю. Мене, на щастя, не просили виходити на сцену, і виконувати ті композиції, які не відповідають моєму амплуа, стилю моїх пісень. Із матеріалом на шоу справді пощастило, особливо із твором Володимира Семеновича (Висоцького). 

А ще я досі спілкуюся із учасниками цього телепроекту. От саксофоніст Володимир Лєбєдєв, який приїхав зі мною, також був учасником “Голосу країни”. Щоправда, він грав у музичному гурті. А ще, саме тоді я познайомився із Павлом Табаковим. Тривав перший сезон, але вже було зрозуміло, що будуть і наступні. І Паша запитав: “А може  й мені спробувати?” Я його підтримав – піди, гірше не буде! От послухав – і став переможцем, тож недарма ми його відправили на “Голос країни – 2”. 

– Розкажіть трохи про свою роботу як резидента Камеді Клабу?

– А що тут розказувати. Пишу жарти, переробляю дурнуваті пісні. Нічого складного. 

Мене часто питають, що слухаю в сенсі музики? Відповідаю – усе. І з цього матеріалу потім для себе черпаю якісь ідеї, або таким чином виникає жартівлива переробка якоїсь пісні. Так і працюєм... 

– Як триває робота над записом другого альбому?

Працюємо... Правда, обіцяли ми його закінчити раніше, трохи затягуємо... Але, хто зрозумів життя, тому немає куди поспішати. Тож і ми не поспішаємо, працюємо потроху... і наближаємося до завершення роботи по запису.  

Зробивши певні висновки із першого диску, у другий додав більше свого аранжування – працюємо всією командою над  ним, фактично без втручання саунд-продюсера. Власне до Львова  привезли чимало цього нового матеріалу.

У нас поменшало електронного звучання, почали писати класичні інструменти, зокрема саксофон, віолончель, рояль. Словом, додали трохи мистецтва (сміється). А із текстами все залишилося по-старому – така ж сувора чоловіча лірика на одвічну тему – любов чоловіка і жінки.

– Цікаво, а що нового у своїй творчості плануєте на майбутнє? 

– У планах звичайно ж Львів, завітаємо до вас із сольним концертом у  березні-квітні... Наразі шукаємо місце для виступу.

З іншого: є ідея, щоправда наразі це лише проект, зробити трибют Висоцького і презентувати його творчість в Україні.  Адже останнім часом тільки Григорій Лєпс виконував пісні Володимира Семеновича. Раніше хоч рок-гурти робили кавер-версії його пісень. Але інші, а особливо останнім часом, його творчості не торкались.  Ми ж маємо своє бачення пісень Володимира Семеновича, та й взагалі, мені комфортно їх виконувати.  Його філософія мені близька.  Проте, щоб співати пісні будь-якого автора-виконавця, треба мати на це права. І хоч це технічний процес, від того багато що залежить. 

Про життя

– Ви далі живете в Запоріжжі, не перебираєтеся до столиці. Чому?

– Зараз не маю такої потреби. Буваю наїздами, коли прогнозую, що моє перебування в Києві має бути корисним. Якщо ж  не очікується нічого, немає сенсу їхати. Та й при потребі машиною за 6 годин можна спокійно доїхати.

– Як ставиться сім’я до вашої творчості? 

Слухають вдома. На концерти рідні ходять дуже рідко. Бо робота, це робота! На концерті я маю зосере­дитися, відчувати людей, які стоять зі мною на сцені, тут не може бути домашньої атмосфери. А підтримка близьких потрібна в інших справах, у родині. 

Взагалі вдома не співаю і музики не слухаю – тут важлива тиша. Телевізор теж не дивлюся... та й дома майже не буваю... Коли є вільна хвилинка, завжди намагаємося із сім’єю вирватися кудись за місто, на свіже повітря. Тоді й дітям увагу приділяю, дуркуємо трохи разом. Я ж дозволяю своїм малим усе! Можемо поїхати в якийсь заклад, де вони вироблятимуть що заманеться, звичайно, якщо власник не проти.  Є в нас таке місце у Запоріжжі. 

– Незвичне у вас ставлення до виховного процесу...!

Я той персонаж, який дозволяє дітям усе.. Ще є мама – вона не дозволяє...  І це нормально. Головне не бити їх, не кричати – тоді з дитини не виросте людина, яка, як кажуть, не стане рабом. Треба, щоб малі самі своєю головою зрозуміли що можна, а що – ні. Головне, аби усі експерименти проходили за моєї присутності. Тобто, якщо дитина хоче торкнутися гарячої каструлі чи пательні – будь-ласка. Основне, аби я був поряд і зміг, в разі чого, допомогти і захистити. Не можу сказати “не можна!”, бо ж просто зі слів без підтвердження дитина не зрозуміє. Моя справа – попередити, і аби у такій ситуації вони були під наглядом.

Про Львів

– Ви не вперше у нашому місті. Чи подобається воно вам?

– А що тут казати... Львів – чудовий! Я тут зняв два кліпи... Ваше місто взагалі ідеально підходить для зйомок. От у Києві, до прикладу,  усюди оті банери, сіті-лайти заважають, неможливо працювати. Глядач одразу по них впізнає, де це знято.  А у Львові такого немає, ніхто би і не здогадався, якби оперний у кадр не потрапив. Тут ми знімали старе місто, “Волги”, ловили відчуття отого прекрасного, без асфальту, зате з бруківкою. 

Мені тут подобається! Щоразу коли приїжджаю до вас, багато гуляю. Навіть готель використовую не за призначенням, нема коли спати у такому місті, відіспатися можна і у потязі. До прикладу, коли прийшов у “Криївку”, вже знав історію із паролем на вході, тож підготував свій власний – поміняв його на “Бабурка”. Тож коли вартовий відкрив двері, а я вже був готовий цей пароль промовити, чоловік на дверях візьми та й скажи: ”А-а, звьозди прийшли...” (cміється). Тож із паролем не склалося...

Люблю ваші старі будинки, дерев’яні сходи... Одного разу зупинився не у готелі, а на квартирі в центрі міста... Тоді мене вразила шикарна піч, викладена із кахлів, яку я не сподівався побачити у помешканні в серці міста