Лідія Вовкун, заслужена артистка України і дружина міністра культури України, про " Емілі", дім та силу любові

Лідія Вовкун, заслужена артистка України. 1982 року закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Від 1982 по 1999 рік працювала актрисою Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, де зіграла понад 35 ролей. У 1999 - 2000 роках викладала сценічну мову у Київському державному університеті культури і мистецтв на кафедрі телебачення. Від 2000-го - актриса Київського академічного молодого театру.

 

Є щось дуже зворушливе і притягальне у постатях на кшталт американської поетки ХІХ століття Емілії Дікінсон, яку всіляко травили сучасники, бо вона насмілилась поглянути на світ інакше, ніж пересічний обиватель. Психологія людини, яка знайшла в собі сили, всупереч обставинам, бути собою - те,  що варто не лише пізнавати, а й у глибинному сенсі обирати до життєвих орієнтирів. Відтак прем'єрна вистава "Емілі" (п'єса Вільяма Люса) київського Молодого театру ( до речі, єдиний моноспектакль у рамках міжнародного театрального фестивалю "Золотий лев") у постановці Олени Шапаренко викликала непідробне зацікавлення. Тим більше, що в закоханих у театр колах знали - цю п'єсу головній і єдиній актрисі в "Емілі"  Лідії Вовкун свого часу запропонувала взяти до репертуару шанована львів'янка Алла Бабенко. У Львові  "Емілі" прийняли тепло. А "Пошта" запросила заслужену артистку України Лідію Вовкун до тематичної розмови.   

- Пані Лідіє, що зачепило Вас у цьому матеріалі? Адже Алла Бабенко пропонувала його багатьом актрисам у Львові, і жодна не зацікавилась - то постать Дікінсон здавалася не такою відомою, то доля її не надто близькою...

- Мабуть, настав час. Я теж, до речі, взяла цей матеріал у роботу не зразу. А потім раптово відчула: ось - моє, а не щось інше. Так буває в акторській професії і людському житті. Ті всі питання, які ставить Емілі, я теж зараз ставлю у своєму бутті. Все, що їй цікаво, цікаво і мені. Хоча прийшли ми до цього з нею різними стежками, маючи за плечима певний життєвий досвід. Але, напевно, так мало статись, що наша зустріч відбулась. Інша справа, що на словах зараз виглядає усе дуже просто. А насправді було складніше - були вагання і тонке входження в оце все. Адже говорити про творця завжди страшенно складно. Сам процес творчості - як його описати? Як донести, що слова - це для когось життя, і донести так, щоб це було правдиво?  Як говорити, щоб у глядача виникали власні асоціації, але щоб він тонко відчував порух душі героя на сцені? Як зробити так, щоб глядач вірив? Коли чую слова вдячності за виставу, за спиною виростають крила.

- Яке почуття у ставленні до Емілі Дікінсон домінує?

- Любов...

- Вашій героїні випала тяжка доля "білої" ворони, в очах тодішнього суспільства - со­ціального аутсайдера.  Що Вас із нею єднає?

- Мабуть, це прозвучить нескромно, але скажу, що немало. Цю виставу я зробила для того, щоб розповісти, що мені болить.

- Ризиковано. Адже форма монотеатру передбачає значно більшу відповідальність за все, ніж коли на сцені - ансамбль акторів. Тут, коли щось не так, уже ні за кого не сховаєшся, а в житті складається по-різному. Однак незалежно від обставин, у монотеатрі і захоплення, і хула - усе на одну голову. І треба мати величезну внутрішню міць, щоб не зламатись.

- Я не шукаю собі зайвих випробувань - таких мала достатньо. Але те, що потребуєш сказати, виводить на форму, як це зробити. Та й, крім того, монотеатр затягує - хочеться саме з такою формою йти до людей ще і ще. Оскільки все на тобі, одна і та ж вистава щораз може виглядати інакше. Адже людина не є однією і тією ж щодня - її емоційний і фізичний стан залежить від погоди, від обставин та ситуацій, від буття близьких. А тому текст вистави начебто один, але щоразу звучить інакше. До речі, це уже мій другий моноспектакль. Перший зробила разом з моїм чоловіком, ще коли працювала у Чернівцях. Це була моновистава "Моя любове, я перед тобою" за поезією Ліни Костенко, яка мені дуже подобалась. Набирала цю поезію ще зі студент­ських часів, коли вона була заборонена, і ми переписували вірші Ліни Костенко від руки. Ці зошити зберегла донині і навіть показувала їх Ліні Василівні. В окремі етапи мого життя ці вірші були моїм спасінням, виводили із різних ситуацій на світло, а не у темряву. А тому спектакль грала з величезним задоволенням. І навіть коли ми вже переїхали до Києва, грала його на сцені Молодого театру. Однак зараз роблю перерву. Не виключаю, що до Ліни Костенко ще повернуся, але це вже буде інша вистава й інші вірші.

- Вам бракує самовияву в узвичаєному театрі?

- Ні. Але як я уже говорила, бажання щось сказати диктує форму. Тобто Господь вказує усі стежки-дороги, як це можна зробити.  Оленку Шапаренко, свого режисера для "Емілі", знайшла у Центрі Курбаса, за­пропонувала співпрацю, й Оленка погодилась. Тоді ще, правда, ми не знали, що це буде саме "Емілі". Бо до уваги було кілька різних п'єс, однак "Емілі" відчула найбільш своєю. 

- Ваша героїня щаслива й нещасна водночас. За неї боляче, її шкода, хоча Емілі мала рідкісну здатність - відчувати щастя від буденних речей, щиро радіти тому, на що у нинішній круговерті буднів люди часто не звертають увагу - співу птахів, ніжності сонячного проміння тощо. Тобто людина ніколи не буває такою нещасною, як здається, і такою щасливою, як їй би хотілось. Де у цій противазі перебуваєте Ви?

- Напевно, посередині.  Дуже хочу, щоб цієї середини мені вдалось триматися і далі. Адже і надмірна радість, і надмірний сум тягнуть людину чи в один, чи в інший бік. А будь-які перекоси ще нікому не пішли на добре. Те, що хочу сьогодні, - глибоко пізнавати світ і відчувати його гармонійно.

- На цьому гармонійному відчутті світу якось позначився Ваш переїзд до Києва? Адже в Молодий театр, який існує уже майже тридцять років, Ви прийшли зрілою актрисою, а не юним дівчам? Як входили у новий колектив?

- Труднощі й справді були. Але вони існували, радше, в моїй голові, аніж насправді. Ми чомусь запрограмовані, що кожен переїзд чи перехід у новий колектив має бути дуже складним. Я теж із цього виходила. Але насправді все виявилося набагато простіше і краще, ніж уявляла. До мене гарно поставились, гарно прийняли, і я вдячна усім, хто мене підтримав. А люди в Молодому театрі дуже цікаві, талановиті і, що важливо, професіонали. Вони розуміли, що  відчуваю, і впустили мене на свою територію гостинно і щиро.

- Навіть одна спільна територія часто ділиться на власний простір присутніх там людей. Чи легко ділите творчу територію зі своїм чоловіком?

- У нас немає особливих проблем, бо творчі території у нас різні. Хоча іноді буває хати мало, щоб поміститися двом. А тому роз'їжджаємо, щоби сповна відчути простір.

- Що для Вас означає Ваш дім?

- Мій дім - це мій син, мій чоловік, мої батьки, мій онук, якому вже рочок, моя невістка, яку називаю донькою. Це якісь наші будні, спільний сум і радість, хвилювання та тривоги. Тобто мій дім - це все те і всі ті, хто співає зі мною одну і ту ж пісню на цьому світі... Або я з кимось, бо не себе беру за точку відліку, а душу у найглибшому розумінні цього слова.

- Кожна людина має природне бажання захистити тих, кого любить, попередити їх про небезпеку. Колись Сенека радив Луцілію стерегтися юрби. Чого радите стерегтися своїм близьким?

- Загравання, фальшу, лестощів. Не варто усіх допускати до власної душі, треба знати, кому відчиняти двері, а кому ні. А коли відчиняти, то словами це не поясниш, людина сама повинна все відчути.

- Ви у своєму житті відчиняли не тим, кому можна?

Емілі Дікінсон народилася у 1830 році в Амхерсті (штат Массачусетс). Навчалася у жіночій семінарії, а згодом в академії рідного міста (засновником якої був її дідусь, а батько певний час - скарбником). У 1855 році дорогою до Філадельфії знайомиться з відомим священиком Чарльзом Водсвуртом, в якого закохується і з яким згодом довгі роки листується. Від того часу починає писати. Від кінця 70-х років ХІХ століття добровільно ув'язнює себе у стінах власного дому, вдягаючись лише у білі сукні та спілкуючись тільки з окремими людьми. Створила близько двох тисяч віршів, хоча за її життя надруковано було кілька. Перша книга Емілі Дікінсон вийшла друком через чотири роки після смерті поетки у 1890 році. А слава до неї прийшла тільки в середині ХХ століття.

- Напевно, так, але маю дивний характер (який - не моя заслуга, а сформований у мені батьками) не пам'ятати зла, яке мені колись зробили. Відчуття  у пам'яті лишаються, а від кого це зло виходило - ні. Був у моєму житті період, коли боляче було неймовірно - це коли ще в радянські часи травили мого чоловіка, звинувачуючи його в різних ізмах. Система не гребувала використовувати всякі методи, зокрема і "розділяй та владарюй", намагаючись зіпсувати атмосферу всередині сім'ї. Тобто Василя зумисне товкли, а мене вивищували, хвалили, і це було жахливо. Однак я усі образи від себе згодом відпустила. Бо треба вчитися відпускати зло, яке тобі колись завдали, оскільки обставини бувають сильнішими за людей. Просто пам'ятати, коли щось раптом складається не так, що може бути і гірше. І не зациклюватися на неприємностях. 

- Коли Василь Володимирович став міністром культури,  фальшу довкола Вас стало більше?

- О так. У цій площині стало ще важче. Я взагалі фальш тонко відчуваю, і зараз особливо гостро. Коли її забагато, що несила вже більше терпіти, хочеться взагалі  втекти, де немає людей. Але ця втеча можливою є лише тимчасово. Тобто треба вчитися давати собі раду навіть там, де перебувати не хочеться.

- Пані Лідіє, які мінуси для творчої особистості, коли її половинка - офіційна публічна особа?

- Мені завжди було непросто. Бо спочатку Василь був дуже відомим режисером, зараз - міністром культури, далі, можливо, голосно заявить про себе ще в якійсь царині. Але ж він - мій чоловік. Уже скоро тридцять років, як ми разом.  І це - дорога. Кожна людина, яка поруч з тобою - свого роду хрест, який треба нести. Іноді цей хрест буває дуже легким, іноді - трішки важчим, але все переживаєш разом. Якби таке публічне визнання прийшло до Василя, коли нам було по 20 років, то, можливо, все було б інакше. А так - сьогодні нам легко і просто. Легко, бо уже чимало разом пережили. Крім того, якщо йдеш стежкою світла, то насправді нічого не страшно. Бо є Господь, який помагає, посилає людині не більше випробувань, ніж вона може винести, який любить - і цю любов відчуваю. Зрештою, ми всі зіткані з любові, і вона рятує завжди.