Аліна Максименко, київська художниця, – про суть сучасного мистецтва, емоції та натхнення

Під час однієї з поїздок до Києва доля подарувала мені знайомство з надзвичайно цікавою людиною, художницею Аліною Максименко. Ми зайшли до невеличкої, залитої світлом кімнати із запахом фарб, розчинника та безліччю полотен на стелажах, до яких додалися аромат духмяного чаю, мила і невимушена бесіда. А потім ми оглядали живописні полотна Аліни, і я вмить опинилася у іншому, казковому світі її творчості. Розглядаючи роботи мисткині, одразу ж захотіла ближче познайомитись з нею, бо в голові вже роїлося безліч думок і запитань. Адже  побачила у них щирість, живі емоції і, що найголовніше, всеохоплюючу любов, якою світяться ці полотна.  Таку безмежну любов, що напов­нює наше життя змістом і додає наснаги до особистого росту і творчості.  Тому вирішила розпитати Аліну, звідки вона черпає ці прекрасні почуття, як їй вдається передавати їх у своїх роботах, а також про подорожі та сім’ю. 

– Аліно, вам притаманна індивідуальна манера сприйняття і вираження навколишнього світу. Розкажіть, будь ласка, хто або що стало вихідною точкою у формуванні вас як творчої особистості?

– Очевидно, що в основі моїх робіт лежать враження, емоції, відчуття та світло і колір як елементи їх передачі, інтерпретації. Тобто ім­пресіонізм, його осмислення, плюс якась дитяча пам’ять про моє шкільне захоплення – відкриття  світла і кольору – зіграли велику роль у формуванні мене як митця і людини загалом.

– Чим для вас особисто є сучасне мистецтво? Яку проблематику воно повинно порушувати і на які процеси впливати?

– Як на мене, сучасне мистецтво перш за все має  бути “в контексті”, тобто відповідати своєму часу, хоча цей вислів дуже заяложений. Під часом я розумію соціум, у якому перебуваємо, з його ідейними, культурними, політичними, “смаковими” складовими, його пам’яттю про минуле і уявленням свого майбутнього, образною системою. Твір сучасного мистецтва – власне як твір – повинен “працювати”, “чіпляти” глядача за якихось умов, обставин. Священнодійство, яке називаємо мистецтвом, набуває свого справжнього змісту лише тоді, коли стає місточком від сучасності до вічності. Напевно, підтримуючи традиції цього справжнього, працюючи над створенням єдиного культурного пласту, його стержня, сучасне мистецтво й відіграє свою головну роль.

– Розкажіть, яке середо­вище для вас є натхненним для роботи? Волієте творити у безпосередньому контакті з природою, натурою чи в стінах майстерні переосмислюєте, переживаєте і відтворюєте побачене?

– Я певна, що “моє” середовище виникає одночасно з моєю присутністю – гадаю, це притаманне кожному художникові. Водночас все має величезний зміст: запахи, звуки, стан, колір стін і повітря. Лише коли все це фокусується на мені – робота складається, живе і дихає.

– Для кожного художника його твори дуже дорогі, особливі, немов власні діти. Чи легко “відпускаєте” їх? Може,  маєте такі, що залишаються  у вашій колекції?

– Звісно, маю таку колекцію. Це ті роботи, які є важливими для мене як особистості. Картини з цієї збірки стають необхідними умовами подальшого руху (і творчого, і особистого), тому примусово залишаються жити зі мною. Маю надію, що вони абсолютно щасливі від того.

– Ви багато подорожуєте і працюєте у різних куточках світу. Чи є якесь особливе місце, у яке щоразу хочеться повертатись?

– Думаю, це те місце, де мене чекають і де я потрібна.  Розумієте, це як відчуття дому: щось дорогоцінне, надбане, неповторне, своє. І коли таке відчуття виникає, тоді насправді вже й не дуже важливо, де я, – більше важить, хто  поруч мене.

– Як людина творча напевно приділяєте чималу увагу своєму образу. Скажіть, будь ласка, чи є у вашому гардеробі речі українських дизайнерів. І якщо є, то як ви їх обираєте? 

– Мій вибір одягу схожий на вибір книг – перш за все для цього потрібна доленосна зустріч. Розповім вам про свою останню модну знахідку – кілька платтячок стилю 60-х із маленького магазинчика одного з польських містечок. Як вони там опинились – незрозуміло, бо нічого схожого у тій крамничці не було. Але сукенки наче скочили на мене, як шиті до мого приїзду, ніби саме мене й чекали!

– У вас творча сім’я: ви – художниця, ваш чоловік (Василь Татарський) – скульптор. Донечка також любить малювати, але обрала інший шлях – професію економіста.  Чи не дивує вас її вибір?

– Це її життя, тож  не маю права впливати на її вибір, зокрема професії. Як би там не було, її творчі роботи для мене особливі! Радію за цей “дорогоцінний камінчик” мого життя, щоправда, радше в людському, аніж у професійному сенсі, адже як-не-як це моя дитина. Загалом, картини доньки – це сплеск щирості та невимушеності. У неї такі прекрасні краєвиди, нехай і дещо наївні, але саме через це я в них просто закохана!  

ДО ТЕМИ

Шукайте Жінку

Відсьогодні до 23 жовтня в галереї “Леміш” триватиме персональна виставка київської художниці Аліни Максименко. В експозиції представлено близько 30 живописних полотен. Це серія мальовничих краєвидів, які не просто споглядаєш, а одразу ж у них розчиняєшся, поглинаючи настрій і мелодію природи. Квіткові композиції художниці не лише милують око, а й подразнюють рецептори нюху, даруючи тонкий запах квітів. Особливе місце у виставці відведене фігуративним образам жінки – легким, надзвичайно пластичним, подекуди таємничим. Також є серія, присвячена братам нашим меншим.

У своїх роботах Аліна Максименко робить акцент на тонально-колористичних контрастах. Її твори здобули популярність серед українських поціновувачів мистецтва. Ба навіть більше, художниця відома у багатьох європейських країнах, постійно експонується у галереях  Франції, Італії, Німеччини, Великобританії, Ірландії, Данії, Швеції, Хорватії, Росії та США. Деякі з її картин є в колекціях київського Музею сучасного образотворчого мистецтва, Музею історії Києва, Міністерства культури України, а також у галереях “Триптих” (Київ), “Vendome” (Париж), “Re Welch gallery” (Каліфорнія).