Роман Коляда, композитор, про балансування між професіями, музичну дієту та шляхи, що ведуть до мистецтва

Роман Коляда - київський піаніст-імпровізатор, що, попри свій багаторічний досвід на сцені,  роботу в радіоефірі та збірку поезій, не соромиться грати в торговому центрі у столиці. Його композиції ліричні та інтригуючі, сповнені душевним болем та хвилюванням, але він й досі не може ввібгати їх в якийсь напрям у музиці, аргументуючи це тим, що говорити про музику - все одно, що танцювати про архітектуру... Після одного з концертів до нього підійшов один зі слухачів, потиснув руку і сказав, що якби Шуберт із Шуманом жили сьогодні, то обов'язково грали б саме таку музику. Коляда вважає це чи не найкращим компліментом у своєму житті...

- Ви поет, музикант та журналіст, чи є те, що домінує. Або ж де тут причина, а де наслідок?

- Причина не тут, тобто в жодній з моїх професій немає причини. Я зазвичай відповідаю так: домінанта - це те, чим я займаюся у цей момент. Якщо я зараз граю на роялі - я піаніст-імпровізатор, пишу ноти - композитор (хоча роблю це дуже рідко), пишу або читаю поезію - поет. Те саме й коли я на ра­діостудії готуюся до ефіру - тоді я журналіст. Іноді ці речі починають перетягувати ковдру одна на одну, наприклад, коли готуюсь до ефіру, раптом у моїй голові починають пульсувати римовані рядки. Але, за великим рахунком, всі мої професії всередині між собою ладять. Що ж до причин, то частково це виховання, яке дали батьки. Також мені дуже пощастило з учителем музики, з шести років й по сьогодні він зі мною спілкується, зараз вже не як учитель, а як старший товариш. Перший етап мого формування від 6 до 16 років - його внесок неоціненний, крім музики, він навчив мене мислити, стрибати, бачити, чути. Іще мені пощастило з колом спілкування, батьки завжди намагалися, щоб у наш дім, попри те, що це було в селі, приходили цікаві люди. Я ріс серед старших людей, що теж наклало свій відбиток, правда, нефатальний. До формування музичних смаків доклав руку брат, що в часи радянської естради привозив мені диски "The Beatles", "Rolling Stones". Я чув й іншу музику, трохи джазу, якісь чеські записи. Це все, як дощ, мене поливало, крім того, я завжди відчував у собі принесений багаж "звідкись". Я не хочу заглиблюватися в такі речі, як реінкарнація, але для мене однозначно, що досвід, принесений з іншого світу сюди, не менший, ніж той, що я отримав тут. У певні моменти життя ці речі спливають на поверхню, про це складно говорити, бо люди часто кажуть "дурка бере", але я з цим нічого не зроблю. До цього додається ще й загострена чутливість. Знаєте, це як аналогія з електроніки, коли на вхід дуже чутливого приладу пос­тійно подавати потужний сигнал, то прилад поступово починає вигорати. Людською мовою кажучи: йому стає боляче. Оцей щем постійно свідчить, що боляче. Боляче навіть за те, що ніколи не скажеш стільки, скільки хочеш сказати, бо навіть фізична оболонка накладає на нас певні обмеження. Можу зізнатися, що все це сублімується в музиці.

- Загострена емоційність - це та риса, яка притаманна усім людям творчих професій, і той шифр, розкодовуючи який, на світ з'являються шедеври? Чи тільки Ваш спосіб дійти до мистецтва?

- Відомо, що митці йдуть кількома шляхами: одні через серце, а інші - через під­сві­домість. Хоча в ідеалі  все повинно збалансовуватися. Є таке порівняння з млинцем, якщо він міцний, то, коли тягнеш за одне місце, піднімається весь млинець. Тобто, якщо зайти з боку розуму, то все решта теж підійметься, якщо тільки з боку емоцій - теж підніметься усе. Але це в ідеалі, а так дуже важко. Через це бажано заходити з усіх боків, одразу все збалансовувати, і тоді млинець не порветься. Звичайно, можна влаштувати істерику інструментом, і це теж комусь буде цікаво, але  не сподобається тим, хто прагне вловити якісь ноти, або бодай притомні музичні фрази. Тому з одного боку, важлива загострена емоційність, а з іншого - загострена духовність.  Ще важливий гострий розум, який сам ставить запитання і сам на них відповідає. Важливо відчувати діалог, зрештою музика - це теж розмова. Старі англійські актори завжди говорили:  keep the line - це свята правда. Інше гасло - show must go on, яке проспівав Фреді Меркурі. Це принципи для митця, для журналіста,  як тільки ти впустив контакт - в цей час ти менше живеш. Саме тому я пишу гостру емоційну музику в один момент, а в інший момент вживаю нецензурну лексику. Мені кажуть: як ти можеш! А я емоційний у всьому!

- А як щодо досвіду написання мелодій для заставок теле- або радіопередач?

- Справді, сьогодні мою мелодію мають кілька передач на "Радіо "Ера", зокрема й моя авторська програма "Не останній день". До речі, композицію зі своєї передачі я не грав на концерті, не встиг на неї налаштуватися, а вже потрібно було закінчувати. Насправді я можу грати понад три години і не помітити цього, але треба пожаліти публіку... Що ж до замовлень для передач, то вони є, але я їх трохи боюся. Є сумний досвід групи "The Wanchers", яка написала заставку до передачі "Міжнародна панорама", - ніхто не знає, що це за група, але всі знають мелодію.

- В одному з інтерв'ю Ви говорите про засміченість музичних ефірів і вживаєте такий термін, як "музична дієта". Розкажіть, що Ви маєте на увазі...

- Навряд чи ви про це напишете... Я нещодавно в Інтернеті прочитав віршик на цю тему, він дещо андеграундний, але влучний, там сказано: "... у вікно телевізор". Я зараз приніс у будинок телевізор з гаража, тому що час від часу треба подивитися новини. Я відчуваю, що віднесу його назад, бо нема там інформації, яка справді живить. У нас нема інтелектуальних каналів. Існує велика проблема виховання, бо треба шукати золоту середину між примусовістю і власне вихованням. Мене часто питають: чого в тебе такий син невихований? Я кажу: прекрасний син, неймовірна людина. Він в цьому плані перевершив мене, бо я був конформістом, а він - ні. Коли бачить, що людина бреше, - не буде її слухати. І брехати тут не означає говорити неправду, а достатньо в класі сказати, що курити шкідливо, а вийти на вулицю і запалити цигарку, досить запевняти, що треба бути ввічливим, а в учительській накрити матом колежанку, бо вона в тебе години забрала... У школі несвідомо ставлять перед собою завдання навчити дитину "ввічливо брехати". Те саме і з тим, яку ми слухаємо музику: не можна слухати все, що лунає з приймача, там давно нічого путнього не чути... Рей  Бредбері описав це в одному із своїх оповідань, коли в психіатричній лікарні замкнули скрипаля. Двоє лікарів зустрілися в коридорі і запитують одне одного про останню мелодію музиканта і обоє сходяться на тому, що вона прекрасна. Після розмови вони затикають вуха радіонавушниками  і розходяться. Те саме сьогодні і в нас: ми чуємо гарну музику, але частіше вставляємо в вуха іншу - музику "фабрики зірок".

- Стиль Вашої гри - імпро­візація. Це той стиль, у якому Вам комфортно, чи  це маленький бунт проти псевдомузики, яка  сьогодні вкорінюється?

- Тут бунт особистий, але не формальний. Бунтарства проти сучасної музики в моїй імпровізації нема, мені справді так комфортно. Змушувати грати себе у певному стилі чи в певний спосіб можна, але тільки з навчальною метою. Це як у бодибілдингу, коли ти качаєшся, а тобі не болить - нічого не досягнеш.

- Повертаюсь до розмови про новий альбом "Погляд у небо"... Впадає в око деяка абсурдність, адже Ви піаніст-імпровізатор, а при фіксації мелодії на платівці втрачається сам сенс імпровізованого. Зрозуміло, що мелодії , які Ви виконуєте на концерті, не є точними копіями записаного, але їхній настрій збережений, що стає стержнем таких композицій. Від чого Ви відштовхуєтесь, коли відтворюєте мелодію на сцені?

- Буває по-різному. Написаних тем у мене справді немає, є тільки ті, які народилися в тих чи інших умовах. Коли граю стару тему, то в голові завжди є якийсь знак, закодований символ. Це відправна точка від якої можна розгортати безкінечний ряд смислів, не зважаючи на те, до чого справді цей символ веде. От якраз мелодія і є символом, що показує різні шляхи. Цікаво, що в іншому настрої символ показує різні напрями, тоді й виходить, що мелодія, яка вчора звучала весело, сьогодні стає сумною. Коли я граю перед зовсім незнайомими людьми, то для початку страхуюся і граю старі теми. Сьогодні я так і робив, почав імпровізувати лише після четвертої пісні... Другий варіант - спонтанне народження. Арчі Шеп, 71-річний саксофоніст, і контрабасист Рон Картер майже в один і той самий час сказали одну і ту ж фразу: "Ти граєш і розповідаєш історію свого життя. Твій звук - це твій досвід: що він унікальніший, то цікавіша мелодія і при цьому не важливо - старий ти чи молодий..."

- Звідки назва альбому "Погляд в небо" і хто її автор?

- Автор я, одна з композицій давно вже так називалася, це природний для мене стан, я люблю туди дивитися, звідти все, навіть ми. Треба туди час до часу поглядати, не можна постійно дивитися під ноги. Знаючи, що там, на небі є, треба намагатися в земних  складних умовах почути, що нам говорять... Хочу сказати, що вже готові кілька мелодій для наступного диска, де, крім рояля, звучатиме акустична гітара. Усіх секретів розкривати не буду, але орієнтовно він з'явиться у першій половині наступного року. Тим паче, що залучаю інших музикантів, тому завдання ускладнюється, оскільки музика імпровізаційна, тому є елемент вичікування, коли все назріває з інсайду.