Олег Лишега, поет, про літературу, фільми й американців

Так американські літературні критики називають українського поета Олега Лишегу - людину-загадку, культову особистість, що стала легендою. Народився у Тисмениці на Івано-Франківщині,  у 1968 році вступив до Львівського університету імені І. Франка вивчати англійську мову та літературу і за якийсь час взявся за переклади українською Езри Паунда, Д.Г. Лоренса, Сильвії Плат та Вільяма Карлоса Вільямса. В університеті потоваришував  з Григорієм Чубаєм. Однак 1972-го "вилетів" з університетських стін за участь у літературному журналі "Скриня". Потім був "засланий" в армію до Бурятії, де інтенсивно заглибився у східну поезію та філософію. Згодом жив у Києві, але працював поза офіційними літературними колами.

Перша книжка Лишеги "Великий міст" вийшла тільки 1989 року, бо до цього часу його ім'я  було в "чорних" списках. А в  2000-му поет та його перекладач Джеймс Брасфілд одержали нагороду ПЕН-клубу за переклад англійською збірки "Вибрані вірші Олега Лишеги". Властиво, Лишега - перший український поет, який отримав цю нагороду. Друга й остання на цей час збірка "Снігові і Вогню" вийшла три роки згодом. Однак, крім того, Олег Лишега ще написав п'єсу "Друже Лі Бо, брате Ду Фу", з якою мандрував Європою і разом з режисером Сергієм Проскурнею епатував західний світ. Тепер поет (який сьогодні має нове захоплення - творить скульптуру) - частий гість Львова. Під час одного з візитів до нашого міста він знайшов час і для "Пошти".

- Ваше заглиблення у східну філософію та  літературу знайшло свій вияв навіть у назві п'єси "Друже Лі Бо, брате Ду Фу" - так називали китайських поетів епохи династії  Тан. Як почалося Ваше зацікавлення подібними речами?

- Сьогодні для мене оці Лі Бо і Ду Фу  - справжні еталони поетів. А почалося усе зі звичайного інтересу до давньої китайської поезії ще в університеті, після знайомства з Грицьком Чубаєм, якого для себе вважаю учителем  більшим за Лі Бо чи Ду Фу. Вивчав поезію, але не вивчав окремих східних практик чи чогось на кшталт цього. Цікавий мені дзен-буддизм, оскільки найближчий до поезії, бо базується на інтуїтивному сприйнятті світу. Однак - не більше.

- Ще раз про Лі Бо і Ду Фу. Першому із них поезія давалася легко і органічно, а другий писав, швидше покладаючись на свій інтелект. А як, на Вашу думку, має народжуватись справжня поезія: підсвідомо, під впливом натхнення чи базуючись на знаннях автора?

- Думаю, що поезія - універсальна,  має поєднувати і те, й інше. З одного боку, в поезії - велика стихія, а з іншого - поезія повинна бути дуже точна, не терпить якоїсь вигадки чи фантазування.

-  З першого погляду, Ваша здається натуралістичною, адже ліричним героєм часто є природа. Однак тепер критики знайшли навіть аспекти сюрреалізму в поезії Олега Лишеги...

- Правда? Я про це не знав. Але це вже ярлики, які можна застосувати до кожного доброго поета. Скажімо, до Грицька Чубая, де у  "Відшукуваннях причетного", наприклад, сюрреалістичні мотиви дуже відчутні. Адже сюрреалістичний момент може бути макабрично-жахливим, а може бути світлим. Що таке сюрреалізм? Надреальність. Якщо виходити з цього, то складаються асоціації чогось містичного. А я намагаюся бути більшим реа­лістом, ніж є  насправді. Тому  моя поезія мусить мати реалістичну  підкладку, а за тою підкладкою є кілька інших рівнів: і зверху, і знизу, і всередині. І тоді реальність дістає нові горизонти.. Не просто опис  матеріального, а щось  інше.

- Ваші вірші досить важко пояснити. Вони рідко коли бувають сюжетними чи послідовними. За словами літературо­знавця Володимира Діброви, вони становлять швидше за все епіфанію, тобто спалах, чудо. Ви налаштовані, щоб Ваш вірш виглядав саме так, чи це виходить підсвідомо?

-  Така віршобудова зводиться сама собою. Коли відчуваю, що поетична будівля вивершена, кладу до неї останню цеглинку. Але це не придумана заздалегідь заготовка, не голий напівфабрикат моїх думок. А все має свій час і своє місце - кістяк обростає м'ясом, по жилах починає пульсувати кров тощо.

-  Вашу творчість порівнюють із творчістю найбільших поетів ХХ століття: зокрема - Рільке й Монтале. Як ставитесь до цього?

- Звісно, мені  дуже приємно. Не дуже довіряю чужим перекладам, але знайомий із творчістю й одного, й іншого. Обидва поети для  мене - не стовпи, перед якими б'ю поклони, а справжні друзі, з якими можу розмовляти через їхні вірші. Зараз, наприклад, працюючи над перекладом, розмовляю  із Генрі Торо - американським романтиком ХІХ століття. Але кумира собі із нікого не творю.

- Ви тривалий час провели в США. Як в Америці сприймають українську поезію?

- Я й справді  мав там кілька творчих вечорів і отримав масу позитивних вражень. Людей приходило дуже багато, і всі спраглі слухати. Місця не вистачало, тому сиділи на підлозі.

-  Як просувається робота над фільмом про Львів, що Ви його знімаєте з режисером Дарією Ткач?

- Ми його робимо. Матеріал весь час дознімаємо. Це буде документальне кіно, але водночас ігрове, не штучне.

- Дивлячись на дерев'яні скульптури, які Ви робите, мимоволі виникає асоціація з фігурками жінок часів три­пільської культури...

- Справді? У мене це вийшло якось інтуїтивно, я про таке навіть і не думав.

- Ваша творчість теж, як епі­фанія - то поезія, то скульптура, то кіно, а що буде наступним спалахом?

- Знаєте, я стараюсь свої плани тримати при собі. Бо якщо поділюся ними, то ніби краник відкрию і все витече...

 Розмовляла Оля Ткаченко