У заньківчан - прем'єра

Позавчора театр імені Марії Заньковецької перетворився у сповідальню - уперше на сцені цього театру свої таємниці відкривали "Три ідеальні подружжя"  іспанського драматурга Алехандро Касони у постановці  народної артистки України Алли Бабенко. Вистава, над якою також працювали (крім акторів) народний художник України Мирон Кипріян, постановник танців Олена Балаян та помічник режисера Михайло Рудко,  стала другою прем'єрою для заньківчан (після спектаклю "Два дні, дві ночі") у цьому сезоні.

Видатному російському режисеру Георгієві Товстоногову приписують настанову: не можна ставити "Гамлета", якщо Гамлета в театрі немає. Із цього ракурсу  "Три ідеальні подружжя" - матеріал, який для великої творчої сім'ї заньківчан (і не тільки для них) не чужорідний. Фрагменти чужих людських доль в обрамленні рампи,  як через збільшувальне скло, ілюстрували:  правда усе ж раніше чи пізніше виходить назовні, навіть якщо на даний момент торжествує ілюзія розміреного життя, щастя, любові.

Властиво, взяття до репертуару комедії і комедії дійсно життєвої - підстава заохотити прийти до театру тих, хто серйозно втомився від трагедій чи драм, свідком чи учасником яких є у буднях. Водночас п'єса не є мілкою, реально впливає на емоції, почуття, думки, бо інакше з яскравим і знаним автором, схильним до символізму, Алехандро Касоною просто не може бути. "Три ідеальні подружжя" (з іспанської переклав О. Дроздовський) - об'ємний матеріал, який сценічно та щодо акторського виконання вдосконалювати можна безконечно.

Отже, про що мова? Три добропорядні сім'ї давніх друзів - Гусманів (того вечора в ролях були - Ірина Швайківська та Григорій Шумейко),  Рохасів (Наталя Лань та Ярослав Мука) і Вільямілів (Любов Боровська і Віталій Гончаренко) в один день святкують 18-ліття своїх весіль. Усім весело. Усі очікують спільного давнього друга  Густаво Феррано (Орест Гарда), але раптом, з'ясовується, що літак, яким він мав прилетіти, розбився. Кілька років тому Феррано залишив юристові Гусману листа, якого заповів відкрити тільки після своєї смерті. Друзі цей лист, за відсутності дружин, відкривають і довідуються, що Феррано був коханцем усіх трьох  їхніх половинок, у порядності яких чоловіки не сумнівались, хоча й підсміювались над нею. Відтак кожен переживає ситуацію по-своєму і самостійно обирає для себе вихід із ситуації, але чи стає йому легше? А Феррано насправді живий. Просто прилітає на день пізніше. Однак театрально помирає ще раз - заради чужого спокою. Минає час. Сім'ї знову святкують знаменну дату, а з нею і торжество подружньої любові.

Але чи любові? Бо п'єса, виглядає на те, не стільки про любов, скільки про її відсутність. Про вагомість істинного і сурогат. Про фарс життя і про надію...