Катрін Панколь, французька письменниця, про творчість, успіх та життєву позицію 

Катрін Панколь - відома французька письменниця, яка пише уже понад 30 років. Кожен її  роман має у читачів шалений успіх. Останній твір "Повільний вальс черепах", який побачив світ у лютому 2008 року - тринадцята книжка у її творчій біографії. Однак, незважаючи на символічне число, письменниця не лякається забобонів і оптимістично дивиться у майбутнє. За сприяння Французького культурного центру у Львові Катрін Панколь відвідала і нашу країну. На читанні-тандемі у рамках  XV Форуму видавців Катрін сказала, що Львів їй сподобався. За її словами все, що вона встигла побачити, дихало на неї історією. У розмові з "Поштою" вона розповіла про себе більш докладно.

- Ви дуже відома письменниця. Ваші твори розходяться шаленими тиражами. Мабуть, є якийсь секрет, і Ви, пишучи книгу, вже знаєте, що вона буде успішною?

- Ні, я ніколи не знаю, як сприймуть читачі мою наступну книжку. Свій перший роман "Спочатку я" написала, коли мені було 24 роки. І це був випадок. Я тоді працювала в одному журналі, і моєму редакторові дуже подобалось, як пишу статті. Тому попросив мене спробувати написати роман. Спочатку таке прохання мене спантеличило, бо не знала, що таке бути письменницею. А потім подумала - а чому б і ні? Оскільки була звичайною життєрадісною молодою дівчиною, то перший мій роман вийшов не дуже серйозним, а, швидше, схожим на пісню про молодих людей, їхні взаємини, дружбу, кохання. Тобто проста любовна історія, що аж ніяк не нагадувала за глибиною Достоєвського чи Толстого. Однак до мене відразу ж прийшов успіх - було продано 300 000 примірників.  А потім видавець попросив мене написати другий роман. І я сказала, що не знаю, про що писати і як це робити.

- І тому вирішили втекти у Нью-Йорк?

- Насправді не тікала. Поїхала в Нью-Йорк і провела там багато часу, щоб навчитися писати. Там є спеціальні студії креативного письма. Але вони розказують дуже прості речі. Найперше правило: не говори - покажи. Мало написати, наприклад, "вона заплакала" - треба показати, як вона плаче. Потім я вивчила багато різних прийомів письма: як правильно будувати діалог, коли зробити ліричний відступ, решта все залежить від уяви і таланту.

- Наскільки розумію, вони вчать, як впливати на людські емоції. А що Ви думаєте про інтелектуальні романи?

- Я не люблю цього. Писати для звичайних людей звичайні речі набагато важче, ніж взяти словник, вибрати різні складні слова, і ось вам великий інтелект. Я описую щоденне життя для таких самих людей, як я. У цьому аспекті мені дуже подобається Чехов,  вважаю його справжнім метром. Він використовував слова, які кожен може сказати, простими словами описував найскладніші моменти людського життя. Тому у моїх романах немає філософії, не кажу людям, що таке життя, навпаки, хочу, щоб вони про це замислились самі. Ось що для мене моя творчість.

- На зустрічі з львівськими читачами Ви неодноразово наголошували, що любите Бальзака. Чи Ви хотіли б, щоб Ваші твори вивчали у школах і університетах?

- А їх уже вивчають і студенти, й учні. І для мене це - велика честь. А щодо Бальзака, то мені дуже подобається його стиль. Я б хотіла, щоб мої твори були, як "Людська комедія".

- Але кожен роман "Людської комедії" Бальзака - це викриття певних негативних рис суспільства. Оскільки вважаєте його своїм літературним кумиром, можете сказати, що у Ваших творах подібна проблематика присутня?

- Так, мої романи насичені такими темами. Наприклад - гроші. Зараз вони стали найвищою цінністю. Я намагаюся своїми творами переключити людей з  їхньої зазомбованості, яка завжди зводиться лише до заробляння грошей, на щось інше.

- А яка цінність, на Вашу думку, має бути цінністю номер один у світі?

- Мабуть, любов...

- До речі, у Вашому останньому романі одна з героїнь говорить таку фразу: "Немає любові, є деталі любові". Що маєте на увазі?

- Розумієте, мало сказати "я тебе люблю" і все. Тоді це тільки пуста фраза. А любов творять деталі: увага, вірність, турбота. Тому це символічно, що немає любові, є лише її деталі.

- Журналістикою сьогодні займаєтесь?

- Свого часу дописувала в журнали "ParisMatch" та  "Cosmopolitan". Вважаю, живемо в напруженому суспільстві, наше життя змінюється дуже швидко, тому часто люди не знають, що їм робити. Намагаюся просто викладати свої міркування, можливо, комусь це допоможе. Ніколи не брала  інтерв'ю  у політиків чи інших відомих людей, лише викладала у статтях свій погляд на речі. А зараз журналістикою не займаюсь, бо на це просто бракує часу.

- Ваша остання книжка має назву "Повільний вальс черепах". Що це символізує?

- Це метафорично. Увесь роман - уособлення протесту проти нашого швидкого і динамічного суспільства. Новіт­ні технології настільки швидко розвиваються, що людям не потрібно бачити одне одного, щоб просто поговорити: для того є Інтернет і мобільні телефони.  Дійшло до того, що люди настільки зайняті роботою, що навіть закохані "зуст­річаються"  найчастіше в Інтернеті. Я намагаюсь сказати усім: зупиніться, подивіться навколо себе і на тих, хто біля вас. Це важливіше, ніж будь-що інше.

- Ви часто зустрічаєтесь зі своїми читачами. Хто  більше читає Ваші романи - жінки чи чоловіки?

- Однаковою мірою і ті, й інші. Щодо вікової категорії, то це люди віком від сімнадцяти до сімдесяти, у Франції ми називаємо це "ta-ta".

- Що для Вас зараз творчість: заробіток, відпочинок, задоволення?

- І перше, і друге, і третє. Сьогодні займаюся тільки тим, що пишу.

- А чи важко бути жінкою-письменником у цьому чоловічому світі?

- Так, дуже важко. Чоловіки мають дуже-дуже погану звичку думати, що жінки все роблять заради розваги: живуть, працюють, пишуть (як у моєму випадку). Тому треба бути дуже сильною, щоб спростовувати ці стереотипи.

- Але незважаючи на це, Ви - дуже успішна.

- Так, бо я жінка і щаслива бути нею. У протистоянні чоловіків і жінок народжується рівновага.