Марія Кривенко, письменниця, вдова Сашка Кривенка, про нову книжку, чотирьох доньок та чоловіка

Прізвище Кривенків найчастіше пов'язують з газетою "Пост-Поступ", львів­ським революційним виданням, що відкривало вуаль цензури з перших шпальт газет незалежної України. Головним редактором видання був Сашко Кривенко, матеріали його дружини Марії частенько з'являлися на сторінках "Пост-Поступу", проте що далі, то більше вона ставала на шлях письменниці. З-під її пера з'явилося на світ три книжки "Споглядання вогню", "Дивні дні" та "Ностальгія". Вона не приховує, що їхня сім'я переживала різні часи: і хороші, й погані. Після смерті Сашка минуло майже п'ять років. Про те, як живе і над чим працює Марія Кривенко - в розмові з "Поштою".

- Розкажіть, будь ласка, про журфікси, які Ви організовували два роки тому,  чому більше цим не займаєтеся?

- Це була ідея, яка мені самій страшенно подобалася. З французької "журфікс" - означає "призначений день". Щотретьої середи у книгарні-кав'ярні на вулиці Нижанківського, 5  збиралися люди для читання поезії. Господарі кав'ярні були зацікавлені в тому, щоб до них приходили, а я тоді дуже хотіла спілкування. Це було щось на кшталт елітного літературного салону. Ці вечори дійсно гуртували навколо себе літературну еліту. Я була церемоніймейстером й мала можливість запрошувати людину, на свій розсуд. Обов'язковим пунктом було те, що гість понад сорок хвилин читав не свої твори, а свого улюбленого автора, потім ми все обговорювали. Сьогодні з приємністю можу згадати Андрія Павлишина, Остапа Сливинського, який презентував польсь­ких поетів, Ніну Бічую, Галину Пагутяк. Це тривало понад три роки: з 2003-го по 2006-й . Втім, кожна ідея вичерпує себе, вичерпує ще й тоді, коли доходить до якихось практичних реалізацій. Зараз цього бракує. Адже й досі багато шанувальників літератури прагнуть  діалогу. В культурному повітрі зараз бракує таких зустрічей, я б хотіла знову щось схоже організувати...

- А над чим Марія Кривенко працює зараз?

- Зараз редагую книжки. Час від часу пишу матеріали до місцевих газет. Дописала роман...

 - До речі, останню книжку Ви презентували у 2006 році й тоді ж натякнули, що задумали написати роман про двох сес­тер. Він уже готовий?

- Так, уже його написала. Я не забобонна і можу говорити про це. Цікаво, що думала над книжкою п'ять років, а написала за місяць. Проте, лишилися моменти, які треба відшліфувати. Назва проста - "Сестри", проте, там не має феміністичної ідеї. Це історія про ставлення жінки до жінки, про взаємну підтримку в маскулінному світі. Драма про стосунки двох рідних сестер значною мірою базується на життєвому досвіді... Взагалі, коли я хочу себе охарактеризувати, то перед тим, як сказати: "Я жінка", кажу: "Я людина". Спочатку треба акцентувати не на статі, а на тому, що ти робиш, на вчинках. Хвалити жінку за її красу - це заохочувати не бути собою. Дівчатам не слід робити з цього культу, а старшим - не робити трагедії...

- Ви мама чотирьох доньок, а чи підтримує така жіноча компанія Вашу любов до літератури, хтось пішов слідами батьків?

- Ні, я не є для них прикладом для наслідування, і тішуся, що так сталося. До цього мені навіть довелося докласти зусиль. Розповідала їм  про стосунки, що панують у світі літератури. Бо взагалі, література - світ процвітання его. Східна приказка говорить: поет одружений із заздрістю, а купець - зі скупістю. До того ж мої доньки вже дорослі та самостійні, трійнятам - по 18, а старшій - 23 роки. Одна з молодших - історик, інша - художник, третя - політолог, найстарша - перекладач, але покинула таку роботу, аргументуючи іншими пріоритетами в житті. Наше життя - це пос­тійний конфлікт жінок. Це емоційне, крикливе буття, в нас завжди відчинені вікна і сусіди постійно стають свідками сімейних перипетій. Але ціл­ком усе розумію, адже донька завжди протестуватиме проти матері, на цьому ґрунтується увесь Фройд. Вони ніколи не погодяться з тим, що маму треба наслідувати. Намагаюся це розуміти і нагадувати собі про природний опір. І тут рятівною може стати тільки моя муд­рість, намагання не заважати, дозволити робити вибір самостійно. Було б гірше, якби вони ходили на шнурочку і говорили "Єс, мем!", а вони  - ні, борсаються, хочуть бути самостійними. Ще одна річ, яка рятує наші стосунки, - це ідеал тата. Коли наростає конфлікт, зупиняємося і ставимо запитання: "А що на це сказав би Сашко?" Вони його поважають, він - єдиний батько і мій єдиний чоловік, іншого тата вони не знали і не знатимуть. І не тому, що я так собі вирішила, що біля мене більше нікого не буде. Просто наше життя по­ділене на порції. Кожна порція колись вичерпується, і почуттів теж. Почуття - не така вже й прекрасна річ, але саме воно дарує нам те, що стає найдорожчим: спогади, досвід, дітей... Добре, що емоції вичерпуються, бо за ними ти не зможеш побачити нічого, кохання - пора, коли все горить синім полум'ям. Добре, що я вже перегоріла, тепер можу тверезо дивитися на речі, яких колись не помічала.

 - Для Вас вихід нової книжки чи матеріалу в газеті - це са­мореалізація чи  важливіше просто виписатися, байдуже, чи його надрукують?

- Безсумнівно, мені треба публікуватися. Був період, ко­ли мене довго не публікували, тоді чогось бракувало. А до тридцяти мої вірші взагалі хао­тично з'являлися в різних газетах та журналах. коли ж мені було вже за тридцять, перша збір­ка таки з'явилася на світ. Як казав Овідій, твори повинні років десять відлежати десь у сховці, а потім їх уже можна діставати й показувати людям. Загалом же так, абсолютно, ме­ні треба друкуватися. Я потребую реакції на написане, потребую похвали, і що далі - то більше боюся критики. Бо критика колись у студентські часи заткнула мені рота на років дев'ять. Але зараз я йому (критику) вдячна, усім вдячна, хто мене в житті "побив"...

- Вас не ображає, що перший титул, який вписують біля вашого імені, це "дружина Саш­­ка Кривенка"?

- Ні, я ж насправді дружина. Це є об'єктивна реальність, іншої дружини в нього не було, іншого чоловіка в мене теж не буде. Ми з Сашком були одногрупниками, зі студентської лави разом і багато чого пережили вдвох. Він завжди був вищий від інших на три голови - у прямому та переносному значеннях. Його важко було не помітити. Ми встигли пережити  все: і хороше, й погане... Тепер, після його смерті, нам допомагає держава, але я б не хотіла тут вдаватися в деталі.

- У збірнику есе про Кривенка "Привіт, Сашко!" друзі пригадують, як після похорону всіх  подивувало те, що так багато людей проводжало його в останній шлях. Для Вас це теж було несподіванкою?

- Ні, абсолютно ні. Він був дуже комунікабельним, дуже теплою людиною, класичним екстравертом. Цілком віддавав себе назовні, друзів йому ніколи не бракувало. Друзі його також направду любили. Скажімо, я зараз згадую  Юрка Покальчука, царство йому небесне, він щиро любив Кривенка. Навіть дещо батьківською любов'ю, оскільки був набагато старший за Сашка. От і я пригадую, на цвинтарі, коли всі стояли біля могили, Юрко Покальчук розплакався, як маленька дитина... Взагалі, Сашко легко йшов на контакт, і ті, хто його пам'ятає, пригадують, що його супроводжував успіх, складалося враження, що перед ним доріжка стелилася. І він все життя тією доріжкою кудись поспішав, йому не вистачало часу завжди і у всьому. Постійно був на роботі, рідше з'являвся вдома, і багато з його справ для мене лишалося загадкою... Я знала, що йому частенько надзвонювали з погрозами після чергового матеріалу в газеті, було страшно, але ж я не могла нічого вдіяти...

- Ви брали участь у підготовці "Пост-Поступу", щось писали до газети чи мали свою сферу діяльності?

- Я час від часу дописувала у газету. Як зараз, пам'ятаю матеріал в 1992 чи 1993 роках про отця Йосифа Міляна, який називався "Бути всім для всіх". Я щойно з ним познайомилася, він був монахом. Одним із підпільних монахів, правив службу. мене та зустріч потрясла. Я побачила щось таке, чого зовсім не очікувала: життєрадісна людина. На той час уявлення про монаха обмежувалося класичним образом старця, зігнутого до землі, що носом поре землю і щось там собі бурмоче в бороду. А тут я бачу молодого енергійного чоловіка, життєрадісного, який тіль­ки те й робить, що жартує і смі­ється. Та стаття була скандальна, парафіяни й парафіянки штурмували редакцію, і все через те, що я написала, що отець любить... випити коньячку.

Ще пригадую, коли "Пост-Поступ" "загибав" у 1995 році, я написала відгук на "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко. Правду кажучи, такого зараз я б уже не написала. Тоді не могла сприйняти того твору, наговорила багато різких речей, такого зараз я б точно не сказала. Перейшла на особистості і, якби була можливість, то публічно попросила б пробачення... Матеріал називався "Оксана знову сердешна". Сашко не по­діляв моєї думки, казав, що я неправа. Але він мав таку здат­ність, вмів дати людині висловитися навіть тоді, коли не погоджувався. Той роман мені й досі не подобається, хоча Оксану я дуже шаную. Те, що вона на мене ображається, - це факт, і Забужко мені цього й не пробачить, я так розумію. Мені шко­да, бо ні в якому разі не можна переходити на особистості...

Взагалі, коли пригадую редакцію, то відразу бачу той весь бруд і бедлам. Але всім це подобалося, то був такий романтичний час, зараз так не живуть. Перші випуски газети друкували у Вільнюсі, їздила одна людина і забирала тираж. Це був час, коли люди могли без грошей працювати, було значно більше свободи слова. Ідейним натхненником організації газети стало "Товариство Ле­ва". Це хлопці, які збиралися і думали, як до кінця розвалити союз, а натомість створили "Пост-Поступ".

Коли в 1995 році газета трі­щала по швах, Сашко вирішив залишити роботу і поїхати в Київ. Я йому тоді сказала, що іншого такого проекту він біль­ше не матиме, але це його не зупинило. Для роботи Сашку завжди бракувало доброго менеджера, що й стало одним з чинників рішення піти з редакції.

- А як Ви сприйняли відроджений "Пост-Поступ"?

- Протестувати було б безглуздо. Я просто з цим змирилася, життя йде, все змінюється. Звісно, було некоректно згадувати ім'я Сашка з рекламною метою, але я не могла нічого вдіяти.