Дев’ятнадцятого січня стартував всеукраїнський прокат стрічки кінорежисера Михайла Іллєнка “Той, хто пройшов крізь вогонь” – перший повноцінний прокат українського фільму, підтриманого державою за всю історію незалежності! Головну роль у цьому художньому фільмі – Івана Додоку – зіграв молодий актор Київського муніципального театру Дмитро Лінартович.
Першими стрічку “Той, хто пройшов крізь вогонь” уже побачили у трьох містах – Києві, Харкові та Івано-Франківську. Зокрема, минулого тижня режисерська група та Дмитро Лінартович завітали особисто до столичного кінотеатру “Жовтень”. Саме там “Пошта” мала змогу поспілкуватися з актором, на що він радо погодився. Нагадаємо, у Львові стрічку покажуть 9 лютого.
– Мені, як актору, виконавцю головної ролі, сподобалася сама робота, адже Михайло Іллєнко – це професійний режисер, з яким мені випала нагода плідно попрацювати. Зокрема, він знає, що він хоче, він дає грамотне завдання.
ДОВІДКА Сюжет фільму побудовано на реальній історії. Прототипом головного героя став уродженець села Чернечий Яр, що на Полтавщині, Іван Даценко. Фільм розповідає про долю льотчика і героя Радянського Союзу, якого у роки Великої Вітчизняної війни було звинувачено у державній зраді й засуджено до сталінських таборів. Не бажаючи провести решту життя за колючим дротом, відважний льотчик утікає. Доля заносить його на інший континент, де він знаходить притулок в індіанському племені й згодом стає його вождем. Як уже писала “Пошта”, стрічку знімали близько п’яти років і витратили на неї понад 16 млн грн. |
– До мене зателефонувала асистентка режисера і попросила, аби я прийшов на кастинг. Михайло Герасимович зробив кінопробу, я йому сподобався, і ось так ми почали працювати (усміхається – “Пошта”).
– Я не можу визначати, вдався фільм чи ні. Це глядач вирішуватиме, чи йому він сподобався, чи залишилися після перегляду якісь емоції, наприклад, біль, радість чи переживання….
– Звісно, не можу розписуватися за всіх українців… У цій ситуації знаю лише одне – “Той, хто пройшов крізь вогонь” – це український фільм для українського глядача, із персонажем українцем. Це мене бентежить. Напевне, це й людей хвилює. Адже є ще багато таких історій із життя українців. Ми дивимося американські та французькі фільми, а чому не маємо права дивитися українські фільми про наших героїв та, зрештою, пишатися ними?! Я вірю, що будуть такі часи. Певен – ту машину, яку вже запустили, не зупинити!
– Звісно! Там є певна церемонія. Наскільки я знаю, якщо прокат фільму буде хорошим, тоді є шанси подавати заявку на кінофестиваль. Думаю, це хороша справа і цим варто займатися, незалежно від результату. Але вже те, що Україна подає свій фільм на кінопремію, уже чогось варте! Принаймні мені так здається.
– Так-так, приїдемо і до Львова! Згодом це буде Донецьк, Дніпропетровськ, Харків. Плануємо у всіх куточках України показати стрічку. Переконаний, що живе спілкування з глядачем є дуже потрібним! Це треба і творцям фільму, і глядачам.
– Так, п’ять років із перервами. П’ять років, трясця його матері!
– Емоції, безперечно, колосальні! Роки я для себе не розмежовую. Адже у кожен кадр та кожен рік вкладена моя частинка, моя енергетика, моє бачення праці та любові. Крім того, що я знімаюся в кіно, моя база – це, звичайно, сцена, театр. Сценічний вимір та кіношний – це різні специфіки. Я, працюючи в театрі, приходив на знімальний майданчик, із режисером обговорювали сцену і працювали. Зняли сцену, і я знову поїхав у своїх справах.
– Даруйте… Я ставлюся до цього професійно. Скажу так: актор – це та субстанція, яка переступила знімальний майданчик та відпрацювала сцену. Загалом певен: треба залишатися самим собою. Така наша акторська професія, ми як інструмент режисера на знімальному майданчику.
– Батьки пишаються мною. Звісно, тішаться та підтримують мене, за що я їм щиро вдячний.