Павло Маков, художник, про індивідуальність, талант та вміння бути сучасним

Його роботи є в багатьох престижних музеях світу - Метрополітен-музеї у Нью-Йорку, Третьяковській художній галереї у Москві, музеї Вікторії та Альберта у Лондоні,  Коркоранській художній галереї у Вашингтоні та інших.  Член Спілки художників України, член Королівського товариства живописців та графіків Великобританії та член-кореспондент Академії мистецтв України Павло Маков, із виставки робіт якого стартував Тиждень актуального мистецтва у Львові, належить до найуспішніших художників сучасності. А відтак і він сам,  і його творчість опинилися як в центрі уваги зацікавлених львів'ян, так і нашої газети.

- Ще на початку ХХ століття Осип Мандельштам твердив, що коли в поезії передовсім важлива індивідуальність автора, то в живописі - приналежність художника до загального стилю часу. Ви з цим згідні?

- Аж ніяк. Бо від індивідуальності усе залежить не тільки в поезії, а й  у творчості загалом. Тільки вона є визначальною, а не щось інше. Скажімо, можна багато говорити, що хтось суперсучасний, але принаймні для мене має значення тільки те, чи результати його праці дійсно є мистецтвом, чи ні. І відчуття перебування будь-якого твору по той чи інший бік насправді дуже чітке.

- ХХ століття увійшло в історію як епоха революцій - політичних, технічних, со­ціальних, сексуальних і мистецьких також, бо був зруйнований той фундамент, на якому впродовж 500 років - ще з часів Ренесансу - базувалася художня культура. Відтак багато хто живе в очікуванні появи чогось нового. А Ви?

- Якоїсь новизни, руху прагне кожен, хоча знову ж таки усе відносно. Сьогоднішнє наше життя мало чим відрізняється від  того, яке мали люди ще 2000 років тому. Змінилися антураж, акценти, а внутрішні пориви, емоції, психологічні проблеми залишились такими ж. Зрештою, як і колись, ми сьогодні з власними проблемами перебуваємо наодинці. І мистецтво тут навряд чи зарадить. Воно - не лікар, а тому ставити діагнози йому не личить... А щодо фундаменту художньої культури, то й справді серйозні спроби його зруйнувати були. Проте Перший маніфест футуризму, створений Філіппо Марінетті, або ж "Чорний квадрат" Малевича хоча й мають сенс у своєму часі, однак для мене, на нинішній день, вони значно менш цікаві, ніж творчість художників XV - XVI століть.

- Культурологи сходяться на тому, що зараз ми шукаємо себе через протилежне. Тобто сьогодні Європа шукає себе в екзотичному - в Азії, на Близькому Сході, можливо, серед дописьменних народів. Раціональне шукає себе в ірраціональному, свідоме у несвідомому. Тобто інше переживається як суворе очищення себе. У чому шукає себе художник Павло Маков?

- А це не є набутком тільки нашого часу. Венеційський мандрівник Марко Поло теж шукав себе в Азії, хоча це було наприкінці XIII - початку XIV століття. А скільки квітів привезли сюди зі Сходу ще в IX - XI сторіччях! Я вже не кажу, що вся культура садів  була завезена сюди саме східною культурою, яка багато в чому була "просунутіша" за європейську. Тобто похід Європи на Схід почався не сьогодні. Інша справа, що зараз Європа не стільки шукає себе, скільки почала глибше усвідомлювати неможливість експлуатувати решту світу і прегарнесенько собі жити. Однак це вже радше по­літичні проблеми, ніж мистецькі. А художники роблять те, що і раніше, - творять. Особисто для мене мистецтво є спробою пояснити самому собі, чим є життя, я сам та інші.  Хоча загальновідомо: кожна така спроба - приречена, ос­кільки відповіді немає. Але попри все, ми не повинні відмовлятися шукати цю відповідь, бо в цьому і полягає сенс життя кожної людини.

- Тобто йдеться про постійне відкриття у собі чогось. Чим Ви самі себе дивуєте?

-  Тим, що спроможний зробити щось, що в даний момент може видатися мені нецікавим, оскільки планував цілком інше. А потім виявляється, що просто до зробленого мною я сам ще мав дорости. А взагалі хотів би наголосити - не ставлюся до мистецтва як до  найважливішого у житті. Для мене творити - те саме, що готувати їжу, мити підлогу чи помагати родині. Тобто це просто плин життя, де все має своє місце, до того ж рівноцінне. Я завжди говорю студентам, що мистецтво - не фах, а спосіб життя. Якщо ви цей фах вибираєте, то маєте точно усвідомлювати, що він має стати способом життя. І може приносити гроші, а може й ні. І то вже суто со­ціальний аспект. А тисячу разів цитований із цього приводу Пікассо наводив ідеальну формулу: якщо можете не малювати - не малюйте. І тут ідеться про інше, ніж про те, що художник має малювати від ранку до вечора: хтось малює саме так, інший - раз на місяць, ще інший раз на рік.

- Як часто малюєте Ви? Це постійна основа чи маєте інші заняття?

- Переважно - постійна. Від 1988 року я офіційно ніде не працюю, але членство у Спілці художників дозволило в радянські часи не бути посадженим за дармоїдство. Іноді мене кличуть провести  майстер-класи, що із задоволенням роблю. До речі, в Україні - майже завжди  безкоштовно.

- Як думаєте, чому для вас, визнаного художника-графіка, добре обізнаного зі сучасними процесами у мистецтві, немає постійного місця у мистецьких вищих навчальних закладах України? Принаймні Харкова, де ви живете...

- Тут є кілька причин. Ходити щодня в інститут чи академію, цілком віддаватися своїй роботі і отримувати за це платню, якої не вистачило б навіть на папір, який особисто я витрачаю для творчості щомісяця, - абсурдно. Крім того, за двадцять останніх років я звик ні на кого не озиратися, а робити те, що вважаю за потрібне, принаймні у мистецтві. А щодо пропозицій, то на пос­тійно не кличуть мене ще й тому, що людям справді дуже розходиться у тих кількох сотнях гривень, які вони за викладання отримують. Адже 70-80 відсотків викладачів більше нічого іншого і не роблять, по-іншому грошей не заробляють, а тому будь-якого ймовірного конкурента намагаються не підпустити до власної території на гарматний постріл. І то вже мало кого хвилює, що наші навчальні заклади відстали від сучасного світового мистецького процесу назавжди. Адже більшість викладачів (хоча і знають ремесло), але сучасності, на жаль, не належать. А потреба у ній серед студентів є і то величезна. До речі, тут у Львові цими днями до мене підійшла дівчинка, яка була слухачем мого майстер-класу в Києві, і запитала, чи зміг би, коли наступного разу буду в столиці, зустрітися з її однокурсниками (цього разу вже приватно), оскільки їм дуже цікаво мене послухати. І такі прохання від молодих людей не  поодинокі.

- У продовження теми: компетентні львів'яни часто кажуть, що, мовляв, творча молодь не знає, де перебуває наше мистецтво у світі, вигадує те, що давно уже вигадане. А звідки їй знати, як орієнтуватися у сучасному просторі, коли, скажімо, про сучасну світову періодику мистецькі вузи, зазвичай, можуть хіба мріяти, не кажучи вже про сучасні дослідження?  

- Коли я проводжу майстер-класи з графічного дизайну, то завжди приношу сучасну світову періодику на цю тему, оскільки вважаю, що дати дітям хоча б якусь інформацію спершу, ніж про щось почну балакати, - мій обов'язок. Тобто щодо потреби у періодиці ви маєте рацію. Але, з іншого боку, поява цієї інформації в інститутах може перекреслити доцільність перебування на своїх посадах більшої частини викладачів. Сумно, але факт - викладацький рівень часто-густо є низьким. І виходить замкнуте коло... Хоча, думаю, наша генерація митців виплекана не завдяки навчанню, а всупереч. Так само і зараз є дуже цікаві молоді люди, які багато знають, добре орієнтуються у сучасному мистецькому світі. Я можу назвати чимало тих, кому сьогодні 25-26 років, і попри те, вони дуже цікаві художники. І вагаюся, коли йдеться про покоління, якому 30 - 40, вважаю, що його "з'їли" 90-ті.  Хоча у суспільстві завжди є стільки мистецтва, скільки воно потребує - ні більше, ні менше. Це як в організмі: коли чогось забагато чи замало, організм починає страждати і може навіть померти. Відтак, коли йдеться про мистецтво, жодна регуляція збоку не можлива. Ми можемо говорити, що наша держава не використовує мистецтво для створення свого іміджу в Європі, хоча могла і, напевно, мала б це робити, але аж ніяк не про те, що держава не підтримує українське мистецтво. Адже така підтримка насправді не потрібна, бо де вона є, там більше поганого мистецтва.

- Ваші роботи є в багатьох музейних колекціях світу  і значно менше їх у збірках музеїв України. Як вважаєте, чи маємо належну кількість експертів, які спроможні оцінити вартість для історії тих чи інших творчих імен? Бо ситуація типова, коли чимало митців, які сьогодні визначають обличчя сучасної України у світі, опиняються поза зацікавленнями вітчизняних музеїв. А відтак формуються сучасні збірки, які насправді викривлюють уявлення про творчу ситуацію в Україні.

- Ситуація у вітчизняних музеях схожа до тієї, яка є у мистецьких вишах. Не так багато там є людей, які добре розуміються на сучасному мистецтві. І навіть ті, що є, часто хочуть щось у своєму житті змінити, оскільки музейна платня не дає їм можливості нормально жити. Але я зараз хотів би сказати про інше. В Україні багато говорять, художники зокрема, що ми, мовляв, дуже відстаємо від того, що є у світі.  Але як на мене, то просто спрацьовує формула, вироблена ще у ХХ столітті, - потреба чогось нового.  Мені здається, що нове так чи інакше буде народжуватися і штучно його ініціювати не варто. Якщо людина відчуває сьогоднішнє життя, то це і буде новим. Бо хоч якими теоріями новизни не пояснюй неталановиті роботи - вони нецікаві. Знову ж таки є ще дуже серйозна річ - час. Те, що цікаво сьогодні, може бути нецікавим через сто років, оскільки тоді перед суспільством стоятимуть інші проблеми. Або проблеми будуть такі ж, а внутрішні потреби іншими. І прикладів на цю тему чимало. Скажімо, Баха не слухали 200 років, Вівальді по-справжньому відкрили лише в середині  ХІХ сторіччя. А за якийсь час музика цих композиторів знову може не користуватися активним зацікавленням у виконавців. Так і у візуальному мистецтві. У вас у Львові я на маленькому книжковому ринку побачив альбом Василя Верещагіна. Творчість цього митця знаю давно і завжди до неї спокійно ставився. А зараз побачив цю книгу і навіть її купив, бо відчув, що цей художник є дуже близьким до того, що зараз відчуваю. І хай це - реалізм, але мені його творчість видалася значно сучаснішою за творчість бага­тьох людей, які іменують себе сучасними митцями. Тобто усе у цьому світі відносно. Просто треба вміти відшукати у ньому те, що допоможе саморозкритися якнайкраще.