Максимально органічно вписався у поїджені грибком стіни Муніципального театру живописний проект "Музей", ре­презентований у рамках Тижня актуального мистецтва у Львові київськими художниками Олегом Тістолом та Миколою Маценком.

Придумавши для себе власну творчу програму "Нацпром" ще наприкінці 1980-х, коли чіткого вектора розвитку української культури фактично не було, художники (а їхні імена нині серед найпомітніших, коли заходить мова про актуальне мистецтво), послуговуючись стратегією поп-арту, надзвичайно цікаво інтерпретують масові стереотипи, ілюзії, мрії. У просторі театру, де збережено чимало рудиментів ще радянської епохи, - їхні інтерпретації (часто-густо непозбавлені іронії та відвертого стьобу) виглядають дуже доречними і водночас дуже живими у тому, що бачимо довкола.

"Художники не стільки відтворюють певні образи, - пише про них в анотації до проекту Галина Скляренко, - скільки на їх основі продукують свої. Їхній світ підкреслено вигаданий, ілюзорний, витворений на майстерній режисурі й тонкому відчутті стилістичних коливань, а тому будь-яка цитата здатна тут набути не лише іншого значення , а й  - перенесена в інший контекст - отримати несподівану "унікальність".

Взагалі про їхній "Музей" варто не стільки читати, скільки побачити його на власні очі.  Бо можливості уже для глядацьких інтерпретацій тут величезні. І, вочевидь, це саме те, на що і розраховували Олег Тістол та Микола Маценко, наділені яскравою творчою харизмою художники, дозволивши експонувати їхній проект у цьому театрі аж до 5 жовтня.

Свого часу  німецький художник Йозеф Бойс (один із чільних представників мистецтва поп-арту, людина, яка остаточно ліквідувала віддаль між об'єктом мистецтва та ужитковою річчю) підкреслював: "Усе, що лежить під сонцем, - мистецтво". Тістол та Маценко, напевно, могли б із ним погодитись. Збираючись разом і реалізовуючи, швидше, культурологічну програму, аніж мистецьку, вони не просто творять обличчя нової української культури, а роблять це зі смаком і справді майстерно, незважаючи на узвичаєні скигління, що в сучасному мистецтві маємо порожнечу.

Тобто використовуючи цю порожнечу і пам'ятаючи про схожий досвід попередників (скажімо, того ж таки Михайла Бойчука та його однодумців), Тістол та Маценко витворюють простір, де вертикаль - нескінченна...