Роман Віктюк, режисер, про "Служниць", театр та Україну

У вівторок львів'яни зможуть побачити нову редакцію легендарних "Служниць" Театру Романа Віктюка. А ще Роман Віктюк режисерував відкриття 15-го Форуму видавців. А ще він бере участь у різних передачах, дискусіях та шоу. Бо він може все. А що саме, Віктюк днями розповів "Пошті". 

- Ви знову привезли до Львова "Служниць". Розкажіть, будь ласка, про нову редакцію вистави.

- Це вже третя редакція, і ми готували її давно, десь років шість-сім. Мені приснився сон: Жан Жене французькою (мені навіть здалося, що там були непристойні слова) кричав, що виросло нове покоління, а його забули. Він вважає, що нове покоління не може без нього зробити кроку. Вранці я зібрав акторів і без паузи кажу: "Почали!" Вони тільки запитали: "Служниць"?

Найцікавіше, що Дмітрій Бозін, коли ще навчався на другому курсі ГІТІСу брав участь у привітанні Наталі Макарової. Він тоді пародіював "Служниць". Ми сиділи у залі, а з-за куліс з'явилася нога: струнка, рівна, нервова. Макарова мені каже: "Дивись, яка геніальна нога! Дай мені чесне слово, що він буде з тобою все життя!" Я їй кажу: "Натуля, зачекай, там ще буде текст!" Але ми потім таки підійшли до нього, і я повідомив, що у нього завтра на одинадцяту репетиція. Якби він спитав, чи буде в нього головна роль, чи щось про гроші, нічого не вийшло б. А він тільки  сказав, що прийде. І зіграв з Маковецьким у "Рогатці". Тепер, коли ми повернулися до "Служниць", він запитав: "Я буду грати те, що пародіював?" Я відповів: "Без сумніву. Наташа Макарова тебе благословила, і ти будеш грати те, що ти висміював".

Другу служницю грає Дмітрій Жойдік. Ми були на гастролях у Владивостоку, мали там зустріч зі студентами, й один мене весь час розпитував про Жана Жене. Я запитав, як його прізвище. А він: "Жойдік". Я кажу: "А ну паспорт покажи!" І він дає мені паспорт. А там, де має бути його фотографія, вклеєна моя. І він каже: "Ви завжди зі мною". Потім мені розповіла одна дама, що коли ми грали у Владивостоці, він щоразу перед початком "Служниць" виходив на сцену, коли там нікого не було, ходив, торкався станка, декорацій.

Мадам я довго шукав і якось прийшов на дипломну виставу в театр Вахтангова. Викладач каже мені: "Тут кілька талановитих, а решта всі - бездарні". І всі бездарні в масовці. І саме в цій масовці був хлопчина, нервовий, пластичний, який робив усе неправильно. Я його покликав і сказав писати заяву. Він тільки запитав: "Мені вже без свідомості падати?"

Четвертий хлопчина з Києва, Іван Нікульча. Він прийшов до нас, коли ми були на гастролях у Києві. Ця українська дитина навіть мріяти не могла, що буде починати в професійному театрі.   

Вони всі прийшли тоді, коли Жене прокричав: "Треба починати!

- У чому різниця між ними і тими, першими?

- Це покоління вже зовсім вільне від будь-яких політичних, культурних та інших забобон. І вони такі щасливі! Я заздрю цим, третім. Вони щасливі, що є на сцені. Успіх неймовірний! Щоразу оберемки квітів! Мені дадуть якісь квіточки, а у них, що б не було в погоді чи в політиці, - оберемки! І вони з ними, зарази, йдуть щасливі додому. І вони мріють приїхати до Львова ще раз.

Ми спеціально в Москві граємо лише у Кості Райкіна в театрі, в "Сатириконі". Адже там була перша вистава. Райкін приходить на кожну виставу, сидить зі мною за кулісами, слухає, як Бозін грає його роль, і каже: "Я так хочу в зал, я буду плакати".

- Зараз змінився контекст. Тоді вистава фактично перевернула театральний світ. Такого тоді ніхто ще не бачив. А зараз що найважливіше?

- Мистецький рівень, передусім. Вони рухаються так, що тим, першим, і не снилося.

- А що з вашим театром у Москві? Є якісь позитивні зрушення з приміщенням?

- Так. Нарешті я можу це сказати. Лужков виділив ту кількість доларів, яка потрібна на найкращу апаратуру для світла та звуку. Це не буде по­дібне ні на одне театральне приміщення. Рік ми будемо мандрувати, а потім відкриємося "Гамлетом" і "Ромео та Джульєттою".

Я не знаю, що з того вийде, але я так хочу "Лісову пісню" поставити українською! І поєднати з оперою Вагнера "Персифаль". Я багато прочитав про Лесю, коли робив фільм для проекту "Великі українці". Я знаю, вона любила Вагнера.

- Ваш фільм про Лесю - фільм про хворобу та страждання, без радості...

- Ні, він про радість того, як людина може перемогти хворобу мистецтвом. Коли є радість творчості. Мене це цікавило найбільше. І тепер я ставитиму її українською.

- Багато ваших акторів говорить українською?

- Так. І навіть ті, що не говорять, звикли. Адже ми в театрі спілкуємося "на мові". Навіть Савік Шустер, коли я буваю у Києві, розмовляє зі мною "на мові".

- Вивчив?

- Так. Навіть може кілька речень вже поєднати. І говорить без акценту. Молодець. Він такий захоплений і мовою, і країною!

- Чи охолодження відносин між Україною та Росією не перешкодить цьому проекту?

- А мені все одно. Існує спільний проект міністерств культури України та Росії про спільну виставу. Мене запросили на постановку, а я запропонував, щоб це була п'єса батька Гоголя, Василя Яновського. Її ніхто не знає, вона ніколи не ставилася. Місяць тому ми ніби про все домовилися, і Україна, і Росія.

До речі, ми були в Грузії на гастролях. Єдиний театр з Росії. Я вже тепер думаю, що останній. Може, їх заспокоїло, що прізвище українське. Ми грали "Едіт Піаф". Це була остання вистава, на якій була Софіко Чіаурелі. Були всі по­літики, вся творча еліта. Як вони кричали, як плакали!

І от вже зараз, кілька днів тому, вони дали передачу, яку записали зі мною. І мені телефонували з Грузії і казали, що вона була такою потрібною тепер, коли так бракує любові та тепла.

І вони на мене чекають, хочуть, щоб я працював з їхніми акторами, хочуть, щоб ми з театром приїхали на два тижні. Боюся казати, але ніби так має статися, незважаючи ні на що. Театр з Москви, але буде написано: Роман Віктюк приїхав. І все.

- А як складаються Ваші стосунки із українськими акторами та українським політикумом?

- Прекрасно. Я з ними усіма спілкуюся. Мене постійно за­прошують на вечірки, коли збираються політики. Навіть часом буває смішно, бо я не знаю, в який табір потрапив. Обличчя мені знайомі, але іноді я плутаюсь і відверто питаю: а ви хто? Вони сміються. І кажуть, що в Україні їх всі знають, а я кажу, що погано бачу.

- А як щодо українських проектів?

- Я ставлю в Одеському оперному "Саломею" Ріхарда Штрауса. І мені Василь Вовкун сказав, що цей театр має стати найкращим в Україні. І він все має для цього. Реставрація зроблена прекрасно. На цю виставу дали згоду приїхати актори з різних міст, і не лише з України.

- Ви все більше часу проводите в Україні. З чим це пов'язано?

- Я завжди пов'язанй з Україною. Спочатку вибирали видатних українців, потім була "Фабрика зірок". Ці діти мене обожнюють. Я і зараз з ними спілкуюся. Коли буваю у Києві, то вони сідають довкола мене, як біля квочки.

Зараз теж є цікавий проект. Професіонали та непрофесіонали будуть танцювати, і всі виграні ними гроші підуть тим, хто потребує коштів. Я буду в журі разом з Богданом Ступкою, Вадимом Писарєвим та Катериною Серебрянською. Ідея просто грандіозна (йдеться про новий со­ціальний проект каналу "1+1" "Танцюю для тебе", який має вийти в ефір наприкінці вересня. - "Пошта").

Ще в Андрія Данилка буде нова передача. Він вважає, що я його талісман. Ми писали програму до другої ночі. Коли  почали в одинадцятій, він кричав:  "Я вмираю!" А коли закінчили: "Я хочу жити!" Він дитина неймовірна, і передача продумана дуже цікаво, якщо він тільки зробить так, як задумав.

А ще я прийшов до Першого українського театру для дітей та юнацтва, а мені артисти розповідають, що є намір перевести театр на бюджет клубної організації. А це зовсім інша державна підтримка. Це ставлення, як до самодіяльності. Ну як це може бути? Кому це в голову прийшло? Театрові за рік виповниться 90. Вони мене просили їх врятувати. Я написав листа, який вже є у дружини Президента, а 20-го я з нею зустрічаюся стосовно львів­ського театру, першого дитячого театру в Україні.

От тобі я і Україна: я - гроші для Одеси, і тепер я повинен рятувати львівський театр.

- А ставити щось у Львові будете?

- Так. До 90-річчя. Вони кажуть, що не мають грошей. Я приїду і так, без єдиної гривні, тільки придумаю, що поставити.

Ще мусив ставити відкриття Форуму видавців. Бо мені подзвонила Леся Коваль і каже: "Я навіть не уявляю, що Вас не буде, Ви ж були на дитячому форумі". Справді був, читав дітям казки, бавився з ними. І ці, маленькі, тепер зі мною вітаються, мені здається, що це сон. Але це - правда. Тож хіба я міг не приїхати?

- Всіх, хто був на відкритті, зацікавила роль свині...

 - Я вважаю, що зараз відчуття краси в Україні втрачають. А без краси яка може бути істина? От політики виступають по телевізору, а на обличчях - неприкрита ненависть до своїх.

А свиня виходить на оперну сцену. Бачить залу, чує музику. Я  її покликав, і вона пішла до мене. Розкрив їй обі­йми і серце. А ще на мені була маринарка з останнього прощального дефіле Валентіно. Мабуть, і Валентіно вона відчуває, ту красу, яка вкладена у його прощальний одяг. І вона пішла, бо енергія краси навіть у ній збуджує щось, і я про це кричу українцям: прислухайтесь до свині! Свиня українська здатна відчути красу! Сурма, я, серце і краса Львова. І все. Я  її тепер шукаю на вулиці, мені цікаво, як вона мене зустріне. Свині розумні, і я впевнений, що ця мене впізнає. Вони на енергію відповідають енергією.

На форум приїхало багато москвичів. Ми йшли Львовом, повно молоді сидить на площі Ринок, всі кричать: сядьте з нами, поговоріть з нами. Москвичі вирішили, що я навмисне вибудував таку мізансцену.

- А в Москві як?

- Теж. Навіть коли я їду в метро, до мене підходять і дивуються: а де ж моя охорона. Я відповідаю: "Викрадайте мене!" Вони на мене дивляться, як на божевільного, і втікають.

Зараз були аншлаги в Москві просто неймовірні. Ми місяць грали. Ще нас  запросили на 100-річчя Тель-Авіва в числі десяти найкращих театрів світу. Я - герой Ізраїлю. І народний артист України.  Русскій тоже. Але я завжди найперше пишу: народний артист України, а вже далі - професор і все інше.