Татьяна Толстая, письменниця, про літературу та кулінарію

Під час Форуму видавців до Львова завітала відома ро­сійська письменниця і тележурналістка Татьяна Толстая. Пропонуємо до вашої уваги уривки її розмови з львів'янами.

- Вважається, що письменник для того, аби бути успішним, просто змушений відчувати фізичне задоволення від того, що він пише, виводить букви на папері, тобто бути графоманом. Ви - графоман у такому сенсі?

wikimedia.org

Татьяна Толстая народилася 3 травня 1951 року в Ленінграді, онука Алєксєя Толстого, мати двох синів. Авторка прозових книг: "На золотом крыльце сидели", "Река Оккервиль", "Сёстры", "Кысь", "Не кысь", "Ночь", "День", "Двое", "Изюм", "Одна", "Река".  Публіцист і телеведуча популярної програми "Школа злословия".

- Ну, в цьому сенсі, мабуть, ні. У зв'язку з цим мені згадуються слова моєї бабці, яка завжди казала, що художник повинен любити не готову картину, а олійну кашку у себе на палітрі, тобто любити сам трудомісткий процес. І, мабуть, бабця таки мала рацію. Це справді треба любити. Але переважно митцеві дуже не хочеться братися за новий твір. Цю нехіть відчуваєш постійно, але треба усвідомлювати, що коли не займатися цим час від часу, не випускати з себе отруту, яка на­збирується, то рано чи пізно вона розірве тебе зсередини, знищить. Ти не маєш вибору. Робота письменника - це такі собі галери, на яких ти невільник і від тебе мало що залежить.

- Виявилося, що ви - блогер. Що Вас змусило до цього?

- Змусив хтось, хто видав себе за мене. Одного разу я під чужим паролем зайшла на сайт "Одноклаcсники.ru" і раптом побачила, що на цьому сайті ...мене багато, чоловік так шістнадцять. Це дивне враження, ніби заходиш до якогось приміщення, а там сидять твої клони і розмовляють між собою. І поки відповідають "так" чи "ні", то ще якось нічого, але як тільки намагаються сказати якусь довшу фразу, то стає вже зовсім на мене не схоже. Мені було дуже не приємно. І я вирішила зробити з цим щось. А оскільки в Інтернеті неможливо захистити свої права, то я завела власний блог. Мені стало шкода людей, яких обдурювали. Але я не вступаю в жодні дискусії, а просто час від часу висловлююся з якогось приводу і замовкаю.

- Татьяна Толстая поводить себе відлюдькувато. Інтерв'ю Ви не даєте, до спілкування з публікою не надто схильні. А тут раптом блоги, програма на телебаченні. Ви змінилися?

- Ні, я і далі намагаюся максимально обмежити свої контакти з соціумом. Але телебачення - це просто спосіб заро­бітку. Починалося з цікавої пропозиції та ідеї, але тепер уже просто спосіб заробітку. Ну а щодо блогу, то це такі собі  "відходи" життєдіяльності. Це те, що я б ніколи не помістила у свої тексти.

- На телебаченні Вам забороняють щось?

- Так, звичайно, але не кажуть, що саме. Вважається, що ми про це повинні самі здогадатися.

- А як це виглядає? Вирізають якісь шматки ефіру?

- Ні, такого досі не було. Переважно просто не пускають передачу в ефір. Кажуть: "Гроші ми вам заплатимо, але передача в ефір не піде". І показують її десь за Уралом, ніби там не люди живуть. А в Москві не можна. Бо раптом хтось образиться.

- А чим ця цензура відрізняється від радянської?

- Відрізняється тим, що після розвалу СРСР на нас впала якась неймовірна кількість свободи. Ніби людину, яка звикла їздити дорогами, раптом випускають в океан, де немає доріг. І виявляється, що пересуватися там дуже складно, бо не знаєш про існування підводних течій і ще багатьох нюансів. І ось тепер, коли всі вже потроху звикли пересуватися в цьому океані, свободу почали потроху врізати. Люди самі собі щось забороняють, самі потрапляють під вплив пропаганди. І це прикро, бо могли б не забороняти і не потрапляти під вплив. Але що тут вдієш.

- Колись Ви викладали літературу в американських вузах.

- Так, мій курс мав навчити студентів читати. І це було жахливо. З'ясувалося, що дуже багато людей вважає літературу чимось прикладним. Їм здається, що коли в оповіданні йдеться про подружню зраду, то метою є показати читачеві, що зраджувати негарно. У мене був студент, який заявив, що не любить Гемінґвея, бо в одному оповіданні автор пише про таку зраду і не засуджує героя, тож читати це гидко.

- То, може, дружині цього студента пощастить?

- Та не обов'язково. Він же не сказав, що зраджувати не буде. Він тільки читати про таке паскудство не хоче. Най­складнішим для більшості людей є відрізнити фабулу літературного твору від сюжету. Фабула - це перелік подій, про які йдеться в тексті: хто куди пішов, що зробив, чим усе це закінчилося. А сюжет - це вже складніше, це те, про що насправді написаний твір, але про що не сказано прямо. Сюжет про складнощі людських стосунків, вічні непорозуміння і таке інше. Справді геніальні речі, наприклад, того ж Чехова, можна перечитувати десятки разів, у будь-якому віці і щоразу знаходити для себе нові й несподівані аспекти. Так от більшість людей вміють читати тексти лише на рівні фабули, і тоді їм слід обмежитися текстами, які тільки на цьому рівні і написані. А зі справжньою літературою все значно складніше. Читати і розуміти справді геніальні тексти може далеко не кожен. Мої американські студенти не змогли, і мені було дуже шкода витрачати на них свій час.

- А який Ваш особистий п'єдестал?

- Мушу зізнатися, що у сучасній літературі я не знайшла того, що потрібно мені. Це не означає, що там нема нічого цікавого. Просто мені потрібно щось інше. І якби змушена була обирати кількох найважливіших письменників, то це були б Толстой, Чехов і Гоголь. Зрозуміло, мені подобається і багато інших текстів, але з них я би обирала окремі особливо вдалі уривки, а не тексти цілком.

- Ви любите куховарити...

- Люблю і часто цим займаюся, але не дуже є для кого. Мої домашні переважно сидять на різноманітних дієтах, а я люблю, наприклад, пекти кекси і пироги. Хоча їсти їх нікому не можна. Але справжня кулінарія - це найвищий різновид творчості, я схиляюся перед майстрами цієї справи. Мені до них дуже далеко. Бо просто приготувати щось за рецептом - це дурниця. Справжній віртуоз відчуває кожен складник, вміє до секунди розрахувати час, щоб обід був поданий вчасно і жодна зі страв не вистигла до подачі на стіл. Колись я читала спогади кухаря одного з останніх ро­сійських царів, який скаржився, що цар ніколи не може з'їсти теплий соус, бо церемонії подачі страв на стіл настільки складні і тривалі, що їсти доводиться все холодним. І з цієї деталі зрозуміло, що революція буде. Адже якщо володар такої велетенської імперії не може навести порядок із власною кухнею, то відомо, що він не порадить собі і з рештою справ.

- У Вашому блозі часто трапляється ненормативна лексика. Як Ви ставитеся до вживання такої лексики інтелігенцією?

- Чому, поясніть мені, інте­лігенція повинна заборонити собі те, що дозволено кожному робітникові чи селянину. Адже інтелігент апріорі краще володіє словом, ніж малоосвічений п'яничка біля смітника. Зауважте, я відповіла і жодного разу не матюкнулася, хоча могла б.

- Що для Вас означає  "особистість" у глобальному масштабі і чи є в Росії зараз особистості, за якими можна йти?

- Ну щодо глобальності, не знаю. Я не вмію мислити категоріями "космос і я". А щодо особистостей, то чому ж їх немає? Наприклад, усі мої друзі - особистості. А їх у мене досить багато. Тільки чи треба за ними йти - це вже інше питання. Я сама не люблю, коли за мною ходять.

- Скажіть, будь ласка, як Ви стали письменницею?

- У 1982 році я вирішила зробити операцію і позбутися короткозорості, яка мене на той момент зовсім замучила. Тепер цю операцію роблять лазером, а тоді робили бритвою. Як у кіно. Спершу на одному оці. І це навіть було не боляче. І в цей момент раптом помер Брежнєв. І от їду я в холодному радянському автобусі на перев'язку. Одне око заклеєне. Не тільки в мене, а й у всіх пасажирів: усім на перев'язку. І тут у країні оголошують хвилину мовчання. І все застигає. Водій автобуса вимикає двигун, і всі ми, одноокі, сидимо, тримаючись за пов'язки, матюкаємося і тремтимо від холоду замість того, щоб відчувати глибокий траур. Я тиждень проходила із заклеєним оком, а потім прооперували друге око. І тут почало боліти. Це тривало близько трьох місяців, які я провела у кімнаті зі щільно зачиненими вікнами, опущеними шторами, бо найменше світло різало очі. Я відмучилася три місяці, протягом яких не могла займатися взагалі нічим, хіба слухати музику. А коли шви загоїлися, і я знову змогла бачити, то раптом почала писати. Просто збагнула, як це робиться, сіла і записала перше оповідання. Спершу я ніяк не пов'язувала це з операцією, але потім прочитала в газеті про іншого чоловіка, в якого після такої ж операції прокинувся дар до вищої математики. І тоді я зрозуміла, що справа була у вимушеній медитації, коли протягом цих трьох місяців  бездіяльності мозок очистився від усього непотребу, який мимоволі потрапляє у наші інформаційні отвори. І після цього очищення, якщо у людини є якийсь дар, він проявляється. Так трапилося і зі мною.