Андрій Содомора, письменник і перекладач, про Вергілія, слово та стежки до нього

Появу у видавництві “Літопис” нового повного перекладу українською мовою “Буколік”, “Георгік” та малих поем Вергілія (у новій Європі чи не найпопулярнішого з усіх античних поетів) без жодних застережень  можна назвати чільною серед топових подій львівського книговидання за останній період. І справа навіть не в тому, що ця книга – ще  один плід глибокої вдумливої праці видатного перекладача з античних мов Андрія Содомори, якому завдячуємо можливістю  відкривати для себе  рідною мовою найвидатніших письменників давнини. І не в її ошатності, хоча художнику-оформлювачу Андрію Кісю за продуманість праці варто скласти  окрему подяку.  А в тому, що нарешті маємо змогу тримати в руках томик найсокровенніших, на думку самого Вергілія, його праць.
Римський поет, про якого у середньовіччі складали казки, змальовуючи його в образі мудрого чарівника. Той, кого – як символа земної мудрості – у своїй “Божественній комедії” уславив Данте.  “Божественний співець землі”, якого Вольтер порівнював із Гомером, акцентуючи, що найбільшою із заслуг Гомера є та, що його наслідував Вергілій.
Автор,  який був найвищим поетичним авторитетом у часи Відродження і класицизму, сьогодні стараннями Андрія Содомори повертається до нас, щоб ми його почули, відчули і спробували осягнути. На тему цих одкровень  і наша з паном Содоморою розмова.
– Андрію Олександровичу, попри всі захоплені  окреслення, за межі яких не вдається вийти Вергілію, чим особисто Вас заінтригував цей автор?
– І Україна, і Європа знають Вергілія  передовсім як творця “Енеїди”. Проте парадокс – для Вергілія “Енеїда”, очевидно, не була найулюбленішим твором. Адже мав мало спільного зі зброєю. Був філософом, мислителем, поетом землі… Тому йому до душі були  насамперед “Буколіки”  (“Пастуші пісні”) та “Георгіки” (“Поема про хліборобство”), де особливо глибоко та зворушливо поєднав думки  з поетичними образами.  І треба розуміти, що мова не про практичні порадники для тих, хто займається сільським господарством, а про те, як на матеріалі про сільський побут можна вибудувати глибоку філософію, бачення життя, надійної праці,  ролі слова та пісні у людському існуванні, і наповнити це все таким гуманізмом, що говоримо сьогодні про найвищу поетику, яка тільки може бути. 
– Есхіл, Софокл, Еврипід, Сенека, Горацій, Лукрецій, Овідій, чимало інших авторів. І тільки зараз – Вергілій… Із розумінням того, що не можна перекласти все й одразу, усе ж чому так довго йшли до цього автора? І що спонукало Вас таки взятися за цей переклад?
– Як не дивно, чимало випадкових речей. Хоча, перекладаючи багатьох інших авторів, постійно відчував потребу в нашій літературі саме цих Вергілієвих творів. Адже Вергілій – це Вергілій.  Він навіть на образ Львова реально вплинув. Скажімо, на Вірменській, 23, завдяки скульптору Гаврилу Красуцькому є камениця, яку за її фасадні рельєфи називаємо сьогодні каменицею “Пори року”. Красуцький зобразив чотири пори року і під кожною різьбою дав двовірш латиною  із “Георгік”. І цей приклад присутності Вергілія у Львові не єдиний…  Підштовхнув мене взятися за переклади цього автора і львівський германіст (який, на жаль, уже відійшов), гарна і світла людина  Богдан Задорожний. Він якось серед інших книжок подарував мені і томик Вергілія – німецьке коментоване видання початку ХХ століття. Присутність цієї книги у домашній бібліотеці нагадувала – треба братися за роботу… А крім того, я народився і виріс у селі. Село з його запахами, звуками, образами постійно в мені живе. Гете говорив, що справжній поет пахне землею, а Вергілій з усіх поетів  пахне землею найбільше, його слово – соковите, динамічне, глибоке, багатоаспектне…  Варте уваги, що свого часу я придбав “Латинсько-український словник” Юліана Кобилянського (брата Ольги Кобилянської). То йому завдячую тими лексичними пластами, які пов’язані зі сільським господарством… Зрештою, хотілося випробувати свої можливості, спробувати таки перекласти Вергілія, який  зранку писав десять чорнових гекзаметрів, а під кінець дня зупинявся на якомусь одному – найдосконалішому. 
– Поет (якого Ви дотепер називали вашим улюбленим) Горацій твердив: запорука кожного хорошого вірша – не тільки хист та майстерність, а ще й знання. Яких знань, окрім знання мови, потребував від Вас цей переклад?
– Найрізноманітніших – музики, астрономії, розуміння, що таке земля і як людина має до неї ставитися. Ну і головного – вміння послуговуватися дивовижним знаряддям, яке називається “слово”.  Адже Вергілій – це передовсім розкошування у слові. Вважаю, що готував себе до перекладу саме цих речей (хоча, можливо, цього й не усвідомлював) усі мої творчі  50 років. Переконаний, що сьогодні – в часи, коли діалог людини з природою на рівні душі  фактично перерваний, – Вергілій (особливо його “Буколіки”)  актуальний як ніколи.
– Тобто, коли читаємо у Вергілія, що “видам злочинств уже ліку нема”, без будь-яких застережень можемо проектувати це на нинішній день?  Ще один аргумент, що в житті змінюються тільки декорації?
– Загалом – так. Хоча й у часи Вергілія легко не було.  Рим якраз виходив із важких кровопролитних міжусобиць, і тому Вергілій охоче відгукнувся на заклики Августа підтримати ідею оздоровлення суспільства. Тим більше, що з цією ідеєю повернення до староримських чеснот, в основі яких – повага до праці, збіглися і його особисті переконання. Вергілій не сумнівався, що людина стає людиною лише в тісному пісенному контакті з природою. І, на відміну від інших поетів, був переконаний: золотий вік, про який так багато в античності мовлено, можливо, й був, але був подарований.  А от  коли люди дійдуть до нього працею своїх рук, коли дбатимуть про золото душі, то тільки тоді він буде справжнім.
– Відомо, якою людиною був Вергілій?
– Скромною, тихою, соромливою, постійно задивленою і заслуханою у слово… Парадокс – за життя він сягнув найвищої слави, але в її променях йому було незатишно, він постійно намагався від цієї слави втекти. Античні біографи пишуть, що, коли Вергілій  іноді приїжджав до Рима, і його починав переслідувати натовп цікавих, то він рятувався від людської уваги втечею… Пишуть і про те, що в римському театрі, коли ставили його “Буколіки”, усі глядачі вітали Вергілія стоячи, так, як вітали імператора. Античність мала особливу повагу до слова, розуміння його ваги – те, чого в наші часи обмаль.  Тільки уявіть собі, імператор Август, якому складали божественні почесті ще за життя, шукав стежки до Горація – сина відпущеного на волю раба, щоб той став його особистим секретарем. Горацієві вдалося делікатно відмовитися. Та й Вергілій не особливо перед Августом запопадав… Тобто це були цікаві часи, коли  слово ще було на своєму найвищому п’єдесталі. І воно звучало. Адже античні не читали, як ми – подумки. Слово мало невід’ємний звуковий образ, те, що особливо важко піддається перекладові.  І тому  я у кожній передмові, кожному коментарі намагаюся показати різницю між перекладом і оригіналом. І це треба робити з пошани до античності загалом і до Вергілія зокрема: коли пишемо на книзі “Вергілій”, то читач має розуміти, чи це дійсно Вергілій чи тільки стежка до нього. А безумовно – це стежка, якою можна йти, збагачуючись духовно упродовж усього життя.
 – Чим Вергілій спроможний зацікавити сучасника?
– Він пише про вічне, а тому актуальне – передовсім про ставлення людини до землі, проблеми мови, пісні, щастя, любові, про все, що складає суть людського існування.  Можливо, бар’єром буде те, що твори  все-таки поетичні. А тому потрібно якомога більше зосередитися душею (а душею – як давно зауважено – ми значно лінивіші, аніж тілом).  Читання Вергілія  – не розвага. Це насолода, яка з’являється у процесі осмислення матеріалу, входження у нього. Вергілія зацікавлено читатиме передусім той, хто не втратив живого зв’язку з природою, її розуміє, відчуває… Це стосується, зокрема, й Франкового “Лиса Микити”. Чи сприйматиме живий подих цього твору міська дитина? Для мене тут важило інше – спроможність не лише писати, а й малювати словом. Михайла Бродського якось спитали, які в  нього принципи перекладу. То він відповів, що не має принципів, а має тільки нерви. І в якійсь мірі це так. Перекладач мусить відчувати найтонші порухи всього того, про що пише автор. Бо якщо цього відчування не буде, то жодні знання, жодні принципи не допоможуть...