Юдіт Германн, німецька письменниця, про "дівочий феномен" і труднощі писання

Оповідання - форма непопулярна серед видавців усього світу. Німецький видавничий ринок - не виняток. Формулювання "жіноча література" також, схоже, зневажливо звучить як українською, так і німецькою мовами. Юдіт Германн, незважаючи на свій юний вік, уже вдалося зламати обидва ці стереотипи. Книги її опо­відань б'ють рекорди продажів, а це так нетипово не лише для жіночої, а й для будь-якої справді якісної літератури. Юдіт Германн зробила прецедент і в українському книжковому просторі. Вона чи не єдина німецька письменниця, включаючи більшість класиків, твори якої перекладені українською. Авторка - гість цьогорічного книжкового форуму у Львові.

- У німецькій пресі Вас часто називають представницею так званого "дівочого феномену". Це справді було так? І на момент виходу Вашої першої книги панувала мода на тексти юних дівчат, тож видавництва охоче друкували такі тексти? Я чула навіть про вимогу надсилати манускрипти з фотогра­фіями.

- У середині 90-х справді з'явилося багато книг, написаних жінками: Юлією Франк, Карен Дуве, Танею Дюкерс, Зое Дженні, Феліцітас Гопне та  іншими. Також виходили книги Крісти Вольф, Марії Луїзи Кашніц, Інґеборґ Бахманн, Еліс Мунро (за її повістю було знято фільм "Далеко від неї" з Джулією Крісті в головній ролі), Паули Фокс, Енні Пру (лауреатка Пулітцерівської премії, за її оповіданням було знято фільм "Горбата гора"). Існує антологія під назвою "Жіночі оповідання". Але досить уявити собі це у зворотній версії, і починаєш сміятися. Напевно, це була мода, і в середині 90-х охоче вживали штамп "дівочий феномен", коли йшлося про книги, написані жінками. Тоді мені це було байдуже. Я не раз відповідала на це запитання і щоразу пересвідчувалася, що це справді для мене не мало значення. Але сьогодні у цьому формулюванні мені таки вбачається щось зневажливе, такий собі погляд звисока, і, зрозуміло, що авторство терміна належить чоловікові. Сподіватимемось, що залишаться книги, а не означення, вигадане на догоду моді.

- Як почуваєтеся, коли Вас називають "голосом покоління"? Саме таке формулювання не раз зустрічала у пресі.

- Ясна річ, не дуже комфортно почуваюся. Відколи література зайняла місце на великій медіальній сцені, відколи взагалі почали говорити про літературу як про продукт, відтоді й увійшли у вжиток схожі категорії, які імітують шукання сенсу. Але для мене завжди є чимось дуже зайвим, мені таке заважає, бо ці означення ніколи не стосуються явища в цілому, а лише його окремих аспектів. Вони виділяють лише якусь частину  і спотворюють цілість задля досягнення дешевого ефекту. Існує таке поняття, як "слоган", і воно не дуже приємне. А крім того, я не дуже добре знаю, що це таке - моє покоління, не кажучи вже про те, що я могла б писати, думаючи про все покоління. Я відчувала б себе загубленою у цьому груповому портреті, я була б не я, а якийсь анонім, один із бага­тьох. Отже, не могла б назвати це поняття своїм. Хоча правдою є те, що багато людей мого віку ідентифікували себе з моїми текстами. Це тішить мене - не більше і не менше.

- Чи література обов'язково повинна торкатися так званих "важливих" тем?

- Як на мене, важливими в літературі є теми кохання, життя і смерті, правда ж? Так, вони дійсно значні, і про них треба писати. А окреслювати їх словом "тема" майже зворушливо. Я вважаю, що екзистенційно значущі теми мають велике значення для літератури, але письменник навряд чи свідомо обирає їх. Не думаю, що хтось із моїх колег справді сідає за письмовий стіл з наміром написати історію про кохання. Переважно бажання є значно більш конкретним і скромним - хочеться записати якийсь цікавий епізод. А якщо це вдасться, і запис вийде хорошим, то врешті виявиться, що це історія про кохання, життя або смерть. Переважно три в одному, хіба ні?

- Що для Вас важливіше - "про що" писати чи "як" писати?

- Важливо писати. І тільки це.

- Колись Ви збиралися стати акторкою, потім тривалий час працювали в журналістиці, розкажіть трохи про цей період біографії.

- Коли я покинула навчання, а мені на той момент було вісімнадцять, то вирішила зайнятися мистецтвом. Хоча не дуже добре уявляла собі, чим саме. Це була якась ефемерна та інфантильна ідея про вільне життя, мабуть, збоку це виглядало по-дурному. Спершу я думала про театр. Я багато разів проходила кастинги, але мене нікуди не брали, мотивуючи  тим, що я занадто напружена і не вмію вільно поводитися на сцені. І це  правда, хоча тоді я цього не розуміла. Я спробувала вивчати філософію і германістику, згідно з моїми тодіш­німи уявленнями, це була якась напівмистецька професія, але через три роки все кинула. Також перестала грати на форте­піано, останнє мені здалося надто вже артистичним. У 26 років почала серйозно переживати за своє майбутнє, надто вже невеселим і туманним воно виглядало. Навчання у школі журналістики тривало півтора року, на це мене вистачило, і хоча мені так і не вдалося стати репортером, який описує подорожі у різні країни, але у мене в голові з'явилися перші речення майбутніх оповідань. Як і сама ідея спробувати себе в літературі. Приблизно так усе і почалося.

- Коли життя здавалося Вам цікавішим - тоді, у період пошуків, чи тепер, коли Ви відома письменниця?

- Життя було цікавим тоді і залишається таким і зараз. Бо ж цікаве означає  складне, хіба не так? Отже, цікаве і складне. Колись було по-іншому, ніж тепер, але не все так кардинально помінялося. Багато що залишилося незмінним. Я не вважаю себе відомою чи важливою письменницею. У кожному разі не для мене. Ще навіть не відчуваю себе письменницею, і короткотривале визнання нічого в цьому не змінило. Я повинна бути вдячною долі за те, що можу прогодувати себе з літератури, що є видавництва, які публікують мої книги, що існують люди, які їх читають. І я відчуваю таку вдячність і тішуся цим. Але це якась теоретична втіха - її важко відчути, важко доторкнутися до неї. Те, що справді існує, - воно більш буденне, життя, яке ти ведеш щодня. Турботи, думки, моменти щастя набагато більш відчутні. Наприклад, для мене одним із найщасливіших моментів дня є, коли вимикаю світло увечері. Писання відбувається наодинці з собою. І це найважче у цій професії. Це абсолютна самотність. Усі поняття, про які ми говорили - визнання чи успіх, - усе не має ні найменшого значення. Коли я пишу, я завжди сама, так було тоді, так воно й тепер. Але тепер у мене є син. І так само, як мій син не може уявити собі, що у моєму житті колись його не було, так само і я сьогодні не дуже добре пригадую собі період, коли у мене не було сина. І мені складно порівнювати з тим, що є тепер.

- Як виглядав Ваш дебют? Було просто знайти видавництво чи довелося пройти через відмови і розчарування?

- Мені дуже пощастило з дебютом. Я отримала стипендію Літературного колоквіуму в Берліні, де відбувався семінар для молодих письменників, а в кінці цього семінару підписала договір з видавництвом, одним із найбільших у Німеччині - "Fischer". Я завдячую цим Моніці Марон, яка теж є авторкою цього видавництва. Вона на семінарі опікувалася мною, а потім запропонувала мої тексти своєму видавцеві. Це було дуже приємно. Все відбулося дуже швидко й несподівано. Успіх завжди повинен бути несподіванкою. Це був неймовірний успіх, я почувалася так, ніби мене змило з берега велетенською хвилею. Найвідоміший німе­цький критик Марсель Райх-Ра­ніцький згадав про мою книгу у своїй телепередачі, і після цього вдалося продати тисячі примірників. Так воно трапляється з кожною книгою, про яку розповідає цей критик. Але ніхто не був до цього  готовим, і найменше я сама. Тоді я постійно повторювала собі: будь щаслива, радій. І це мені потроху вдавалося.

- Мабуть, писати другу книгу було дуже складно, адже всі очікували від Вас нового бестселера?

-Справді, було неймовірно важко.

- А третю?

- Але третю теж було страшенно складно писати! Хоча зараз мені здається, що саме це чудово. Чудово, що мені писалося так важко. Письменнику повинно бути важко під час писання. Це нормально. Для цього можуть бути різні причини, але писати завжди важко, і тепер я це знаю. А коли працювала над другою книжкою, ще не знала. Коли я нарешті закінчила другу книгу, переборовши страх перед очікуваннями читачів, у мене було таке відчуття, що я можу літати і що мені вже нічого не страшно. Це було неймовірне полегшення. Мені здавалося, що тепер я можу писати безперервно, до кінця своїх днів. Але це, зрозуміло, не так. Навіть навпаки. І тепер я щаслива, що нарешті знаю це.

- А хто такі привиди у Вашій другій книзі "Нічого, крім привидів"?

- Я не знаю точно. Можливо, бажання? Здійсненні і нездійсненні.

Розмовляла Наталка Сняданко, Вольфенбюттель - Львів