Один із найкреативніших фестивалів України – ІІІ фестиваль “Fort.Missia” – традиційно починається з випускання голубів. Нам пояснюють, що птахи навчені повертатися. Однак якщо про це не знати, то здається, що вони відлітають назавжди і що це місце перед сценою і є відліком їх нового – справжнього – життя. Відчуття незакінченості – те, що переслідує тут. Складається враження, що цей мікросвіт існував задовго до тебе й існуватиме, коли ти поїдеш. Наче “Fort.Missia” просто не може тривати лише три дні, наче оці всі люди не можуть через кілька десятків годин повернутися до своїх кімнат чи кабінетів. Проте, як і з птахами – таке відчуття не більше ніж ілюзія. Все це просто ще один ковток повітря, розтягнутий із 1 по 3 липня.
Жоден дощ і жоден вітер (на зміну якому приходить вітер ще більший) не спроможні зіпсувати справжнього свята. Це дрібниці у порівнянні з тим, що побачиш реальні унікальні залишки оборонних фортів Першої світової війни та мистецькі інсталяції, що наразі ховаються за оранжевими вивісками (які подекуди помітніші за самі об’єкти). Автори не говорять багато, презентуючи свої творіння, і в цей спосіб залишають простір для фантазії та можливість почуватися і гостям фестивалю причетними до мистецтва. Наприклад, пропонує відчути себе ангелом Олександр Никитюк. Крила несправжні, але принаймні мають тенденцію до реальності поряд з людиною, яка їх приміряє. Не менш цікавою є інсталяція Сергія Петлюка “Дихання” – за склом ми дивимося на відео з людьми і слідкуємо, щоб вони дихати не перестали. Сумно дивитися на сотні паперових корабликів Терези та Михайла Барабашів (інсталяція “Без води”), які замість того, щоб плавати у воді, лежать на землі. Можна було подивитися фотографії від “Ч.Б/5х5” та унікальні артефакти, які віднайдено на території фортів. Особисто мені найбільше сподобалася інсталяція Евеліни Тринцолін “Теорія гри”. Великі солом’яні ляльки стояли рядами, граючи у якусь свою гру, а посередині – головні гравці, бо “історична і соціальна дійсність акселерувалf нам теорію гри з самого початку нашого просторового руху”.
Щоб відчути всю можливу і неможливу ейфорію “Fort.Missiі”, слід було опинитися біля сцени, де кожною клітиною відчути музику і стати невід’ємною частиною усього навколо. Попри нарікання глядачів на погоду чи скептичні міркування про те, що схожих  фестивалів в Україні десятки, я готова захищати думку, що “Fort.Missia” таки вирізняється. І передовсім людьми, яких я тут зустріла. Унікальність – питання надто суперечливе. Та й для чого його обговорювати, коли везеш назад якнайкращі враження?
А ще – переконання, що потрібно бути вільним. Не лише від стереотипів, а й  погоди, простору і часу…