Завтра, о 17.00, у Королівських залах Історичного музею презентуватимуть книгу “ЛеоПолтвіс (науково-літературна розвідка про Полтву)”, яка побачила світ у видавництві “Піраміда” і яку упорядкувала талановита українська поетка, колишня львів’янка, а нині мешканка Нью-Йорка, громадянка США Марія Шунь. Останніми роками (попри те, що буває у Львові тільки наїздами) Марія Шунь присутня у літературному процесі України настільки яскраво, що поруч із нею блякнуть чимало імен, без яких ми нині не уявляємо нашої сучасної літератури.  І справа навіть не у тому, що кожного свого візиту Марія Шунь видає окремими книгами напрацьоване нею у літературній царині. А в тому, що з власної доброї волі взяла на себе тяжкий хрест упорядника тих чи інших антологій українських авторів (зокрема, мова про “ЛітПошту” та “ЛяЛяК”), а ось зараз ще й книги, присвяченої львівській ріці Полтві. Саме про це – останнє – видання і наша з Марією Шунь розмова.
– В одному зі своїх віршів Ти написала: “Тебе клятвило Тебе клятило Тебе кляпило Й кпило Тобою Над твоєю Малою Батьківщиною – Щоб зробити її Насправді великою А не вихідною В усі дні а не лиш провиною ВИКАТИ усім а самій для всіх бути на ТИ...” Як розумію, ідея відродження ріки у Львові із тих ідей, які покликані Малу Батьківщину зробити насправді великою?
– На таку ідею треба було наважуватися раніше. Мені здається, ми й так уже проґавили чимало часу, відколи у Львові утворилося свого часу дуже потужне “Товариство Лева”, яке взяло на свої плечі багато суспільно важливих справ. Однак тоді чомусь нікому така ідея до голови не прийшла – почали із прибирання цвинтарів (тобто із того, що стосується заупокою), а варто було б, напевно, із повернення до міста живої води. Бодай кинути таку ідею у повітря, а люди вже підхопили б. І тоді ми стали би до ревіталізації Полтви значно ближче, ніж є  сьогодні.
– Тобто Ти, як свого часу Віктор Гюго, переконана: є щось сильніше за всі війська на світі – це ідея, час якої настав. Як особисто Ти збагнула, що час ідеї настав?
– Я про цю заховану під будинки ріку думала ще давним-давно. Мій татко був затятим театроманом і – поки був здоровим – щовихідних ходив або до Оперного театру або до Театру ім. М. Заньковецької. Він не раз говорив, що Оперний збудовано на Полтві. Правда, тільки констатував, не порушуючи жодних “річкових” проблем. Коли стала дорослою, то і сама у віршах раз у раз поверталася до цієї ріки і бачила, що Полтва живе у думках інших поетів. А тоді, коли в Америці якогось року в мене з’явилося більше вільного часу для думання, то раптом ідея відновлення Полтви стала настирливою. Адже біля здорової води і люди здорові. Ніхто над цим не замислюється, але брудна вода провокує серйозні хвороби як тіла, так, і душі. Ми набагато тісніше пов’язані з довкіллям, ніж вважаємо. Відтак мені стало важливо нагадати про це людям, які бачать світ так як я. І так поступово – не скажу швидко – за рік-два-три ідею підхопили ті, хто, як і я, прагне повернути ріку до життя. Як казав Віктор Неборак, з мертвої води зробити живу. В один зі своїх приїздів перетнувшись із  директором Музею ідей Олесем Дзиндрою (з яким, до речі, я познайомилася саме на воді – в одному гурті сплавлялися на байдарках), я поділилася із ним своїми намірами, й Олесь ці наміри щиро підтримав. Так народився план “ЛеоПолтвіса” (міста на Полтві), для реалізації якого Олесь Дзиндра зробив чимало практичних кроків. Зокрема, ініціював міжнародну конференцію з тим, аби прозондувати, чи можливо Полтву до життя повернути, який її стан сьогодні та інше. І що важливо – фахівці ствердили, що можливо. Інша справа, що проект ревіталізації Полтви буде справді дороговартісним. Але коли знайшли такі величезні суми на побудову стадіону, який Львову насправді не аж так потрібен, то хіба не можна знайти грошей, щоб врятувати ріку?
– Однак вітчизняні екологи твердять: якщо зараз відкрити Полтву, то отримаємо такі страшні хвороби і в такій кількості, що чума минулих століть може видатися дитячою забавкою .
– А ніхто не каже відкривати Полтву вже. Та ще й так, як вона є. Та й неможливо це зробити. Однак перший доцільний крок з ревіталізації ріки – пустити каналізацію іншим шляхом, тобто відділити її від річки. Якщо матимемо іншу каналізацію, то місяць за місяцем, рік за роком ріку можна відновлювати, відчищати усі ті труби і стоки.  Зрештою, вода самоочищується… Ніхто не каже руйнувати Львів. Але там, де над річкою нічого не збудовано і нічого спеціально не насаджено – її можна витягти на поверхню, побудувати через неї місточки, як було колись… А можна залишити ріку так, як вона тече, тільки чистою. І побудувати на ній замість асфальту прозоре покриття. І кожен перехожий бачив би ту воду.
– Чи є такі технології?
– Звичайно, є. Європа знає приклади порятунку своїх річок. Правда, там вони не були каналізовані, але були закопані – у Німеччині, Польщі… Їх відкопали і повернули до життя… Зараз мер Лондона дав розпорядження відновити дві невеличкі закопані річки.  Наша ситуація значно гірша, бо в Полтву спускають нечистоти, але і на це є свій лік. Було би бажання…
– Якою Ти замислювала зробити книгу “ЛеоПолтвіс” як генератор ідеї відновлення львівської ріки?
– Такою, в якій за можливості зібрано все, що про Полтву говорили, писали, друкували… Відтак за півроку праці вдалося створити справді цікаве видання, де чимало наукових, журналістських, образотворчих та літературних матеріалів… Для прикладу, стаття “Княжий Львів” Романа Дзюбика,  фрагмент із наукової розвідки “Як виникло місто під назвою Львів” Ярослава Ісаєвича, “Гідрологічна система верхів’я Полтви” Романа Могитича (де автор пише, скільки млинів було на Полтві, як вони називалися, які функції ріка свого часу  виконувала), Ігоря Мельника тощо.  Вміщено до книги твори (де згадана Полтва) багатьох корифеїв літератури, починаючи від Богдана-Ігоря Антонича та Себастіяна Кльоновича до Ігоря Калинця, Андрія Содомори, Юрія Андруховича. А також молодшого літературного покоління (Марічки Весни, Наталки Пасічник, Тараса Девдюка, Василя Мицька, Оксани Луцишиної (яка також зробила для цієї книги переклад 30 сторінок художнього тексту англійською)…
– Із виходом цієї книги особисто для Тебе боротьба за відновлення Полтви закінчується?
– Я думаю, усе тільки починається. В анотації до книжки написано, що це перше систематизоване зібрання усіх творів про Полтву. Перше. Я впевнена, що буде і друге, і третє… Зокрема, я сама уже виношую задум видати ще одну книгу про Полтву – фотоальбом, деталі якого наразі триматиму в таємниці. Але упорядником цього фотоальбому буду уже не я, знайшла людей, які це зроблять не гірше. Бо коли не живеш в Україні, а приїжджаєш лише на короткий період, то дуже важко за лічені дні залагоджувати усі проблеми.
– Якщо забути про каналізованість Полтви, то в чому особливість нашої річки? 
– У тому, що вона складалася винятково з джерел. Це була ріка, яку живило близько двісті джерел, які на сьогодні у Полтву не впадають – закопані. Дехто каже, що коли ріку відновити, то це буде потічок та ще й висохлий. Неправда! Якщо відновити закопані джерела (хай навіть рік-два підживлювати Полтву сторонньою водою), то вона знову повернеться до норми.  Зрештою, чому не використати давній досвід українських селян, які знали, як очищувати ріки, поглиблювати їх, як укріплювати береги?  У ХХІ столітті, коли маємо супермобільні види зв’язку, говорити про те, що відновити звичайну річку неможливо, – абсурд! Що цікаво, австріяки неохоче сприйняли проект Горголевського побудови Оперного театру  на Полтві. Кілька разів його відхиляли. Цікаво й інше: за три роки після побудови театру Горголевський загадково помер. Дивним є і збіг смертей двох священиків – католицького і православного, які мали благословляти театр на воді, але покинули цей світ ще до відкриття театру. Відтак Львівську оперу благословляв вірменський сановник Ізаак Миколай Ісакович у присутності равина Єзекіля Каро та протестантського пастора Гарфеля… Сьогодні, коли чую, що Україна не має грошей, аби відновлювати Полтву, наводжу приклад: вірменська діаспора в Україні під час якогось марафону зібрала кілька мільярдів доларів у фонд води у Вірменії.  То що ми слабші, меншовартісніші? Безперечно, люди можуть ділитися за національною ознакою, мовною, релігійною чи якоюсь іще. Але вода – те спільне, що належить усім. Адже від хворої води хворіємо однаково…