Днями у Львівській опері відбулася прем’єра балету “Остання ніч Федеріко-Гарсія Лорки” на музику Алли Сіренко. Попри те, що багато хто ще не встиг забути – ця вистава на сцені цього театру не так давно була у репертуарі, йдеться про цілковито оновлену постановку. Повністю переробила оркестровку композитор Алла Сіренко (перша була написана для струнних, ударних та альтового саксофона), поміняв картину балетного виконання хореограф Сергій Наєнко, інші строї придумала художник-костюмер Мар’яна Громиш, висловив бажання переробити художнє оформлення вистави Тадей Риндзак.  У підсумку – новий спектакль і нові враження. Але нас заінтригувало інше – можливість особисто зустрітися з Аллою Сіренко. Адже наша колишня землячка, що вже років із двадцять не лише мешкає у столиці Великобританії, а й має там фаховий авторитет, стала першим українським композитором, чия опера “Золотий пінгвін” була втілена на сцені Королівської опери у Лондоні. Та й загалом цій енергійній жінці є чим зацікавити і що розповісти. 
– До Лорки Ви звертаєтеся уже вдруге. Чим зумовлена така увага до цього непересічного іспанця, адже є чимало інших цікавих поетів і в нас, і у Великобританії, в інших державах?
– Але серйозну музику я почала писати саме завдяки Лорці. Його поезією захоплююся віддавна, часто до неї звертаюся.  І поступово визріло переконання: якщо і є хтось узагальненим символом усіх поетів і митців, то це саме Лорка. Режим знищив його тіло, але не спромігся знищити дух поета. Відтак Лорка – яскрава ілюстрація нетлінності справжньої творчості, підсвідомого потягу людини до усього, що підносить людську душу, а не втоптує її в баговиння.
– Ви приїжджаєте в Україну доволі часто. Що для вас повернення сюди – зустріч з дитинством, юністю чи передовсім  вирішення тих чи інших робочих моментів?
– А все вкупі. Крім того, в Україні живуть мої батьки, тому ні проблеми міста, ні проблеми держави не втрачають для мене актуальності. А Лондон я страшенно люблю.  Там кажуть, що коли в ХІХ – ХХ століттях центром світової культури був Париж, то тепер тільки Лондон. Таке враження, що в Лондоні нині хоче жити весь світ. Коли я запитую у митців, уродженців Греції, США, Канади, інших країн, чому вони поїхали жити до Лондона, то відповіді майже ідентичні: через те, що саме Лондон – центр світу.
– А Ви чому поїхали до Лондона?
– Я не планувала, що житиму в Англії. Так склалося. Спочатку я навчалася в Кембриджі, потім мала в Англії багато концертів (окрім того, що пишу музику, ще й виконую її на фортепіано та органі), де на одному і познайомилася з Полом, який згодом став моїм чоловіком.  Пол теж музикант, звукорежисер, продюсер фільмів… Сьогодні  часто робимо спільні проекти, допомагаємо один одному.  Тішимося, що в нашій сім’ї є все – схожість інтересів, співдружність,  партнерство,  а головне – любов.
– Серед інших занять Ваш чоловік продюсує фільми. А Вам випадало писати музику до фільмів?
– Я це роблю постійно. Маю підписаний контракт із поважною компанією ЕМІ (яка опрацьовує усі зразки світової слави), то, відповідно, нема коли ледарювати. Пишу музику до документальних історичних фільмів та фільмів про природу, які, зокрема, транслює канал “Discovery”. І цей процес праці мені дуже подобається. Та й проекти справді цікаві. До речі, коли я запитала, чим зацікавила цю компанію як автор музики, то мені відповіли: через те, що я – мелодійний композитор, мої мелодії можна запам’ятати, а саме така музика і потрібна для кіно. Зрештою, ця творчість потрібна і мені також. Бо це щось інше, ніж коли пишеш музику незалежно. Коли ти незалежний, то сам придумуєш в голові сюжет і створюєш його відповідник у музиці, а пишучи музику до фільмів, передовсім слідкуєш за розвитком подій і під них підлаштовуєшся. І хочу зауважити, що в обох різновидах творчості є своя приваба.
– Не потерпали від заздрості колег? Не потрапляли в ситуації, коли хтось активно вставляв Вам палки в колеса?
– Життя на різні ситуації справді багате. І на такі також, моє життя – не виняток. Але я на такі речі не звертаю уваги. Шкодую тих, хто не вміє потішитися за когось, адже заздрість людину руйнує.  На цей підхід – не звертати увагу на заздрість, недоброзичливість, плітки тощо і постійно рухатися вперед (крім того, що притаманний мені від природи) – дуже вплинув ще й мій англійський період. Бо на Заході дуже часто пробивається тільки той, хто сильний, хто навчився не звертати уваги на невдачі та перепони. Коли змушуєш себе не зупинятися, то поступово починаєш завойовувати повагу і, зрештою, здобуваєш успіх.
– Які ще риси виховало у Вас проживання поза Україною?
– Напевно, я стало значно дисциплінованішою та терплячішою. А ще впевненою у собі. Ця впевненість не прийшла нізвідки, за нею стоїть величезна праця, здобутки, зрілість і постійне самовдосконалення.  Коли я ще була студенткою Талліннської консерваторії, то мала дивовижного викладача з органа – відомого тоді на весь Союз Гуго Лепнурма. То він, попри те, що мав за плечима Паризьку консерваторію, не боявся зізнаватися: “Мені ось уже 70 років, а я і далі старий дурень. Чим більше знаю, тим більше розумію, що знаю дуже мало”. А відтак постійно працював над собою, постійно вчився. Для мене це стало важливим прикладом на все життя: вдосконалюватися, вчитися треба до смерті.
– Чи відчуваєте себе спадкоємицею композиторської традиції, музичних настроїв певних музикантів?
– Після концерту в Берліні деякі німці говорили мені, що моя музика у чомусь їм нагадала Равеля. Творчість цього композитора я і справді люблю, зрештою, як і музику Дебюссі, Шостаковича, інших. Але мій Бог у музиці – Бах, твори якого слухаю і виконую постійно. Однак що стосується власної творчості, то завжди прагнула до того, щоб виробити власний творчий почерк. І думаю, що такий у мене вже є.
– Побутує думка, що концерти класичної музики – це часто односторонній рух, люди, мовляв, набагато більше потребують писаного сьогодні. А як вважаєте, чого потребує сучасне суспільство? 
– Знаєте, у світі стільки набралося негативу, що  люди скрізь хочуть передовсім чогось світлого і доброго. Тобто музика, і тут уже не особливо важить – класична вона чи сучасна, має насамперед лікувати душу. Кожен із нас має якісь свої поточні проблеми. А відтак у концертному залі хочеться відволіктися, умиротворитись, піднестися душею, а не мучитися від нудних чи незрозумілих звуків тощо.  Зараз і в  Англії, до речі, найпопулярніше кредо: музика має бути гарною і нести людям позитив і добро. 
– До речі, про Англію. Можна говорити про сучасну англійську композиторську школу? Чим вона характерна?
– Справа в тому, що чимало молодих композиторів, які виховувалися в музичних академіях  Великобританії, вчилися у тих, хто якраз у 60-ті роки винаходив усілякі технології та ефекти. В Україні зараз не дуже згадують про “холодну” війну, а на Заході ці спогади в усіх на слуху. Коли в нас у ті часи  музика мала бути дуже життєрадісною, надихати робітників та селян до великих успіхів на шляху до світлого майбутнього, то на Заході навпаки – пишеш щось мелодійне, отже, захоплюєшся комунізмом (виняток становила тільки музика для кіно). Відтак ці перегини помітно почали вирівнюватися тільки у ХХІ сторіччі. Але натомість виникла інша проблема. Викладачі західних музичних академій часто-густо прекрасно пишуть додекафонну музику (бо так їх вчили і так вони вчать), але не мелодійну. І тому я котируюся, бо маю базу. До речі, викладаю композицію в Оксфорді. Я вчилася в Києві в Левка Колодуба, який змушував мене писати по 80 мелодій на тиждень. Потім у Львівській консерваторії у Петра Гергелі, який дуже прискіпливо навчав як західних технологій написання музики,  так і гармонії, а також канонів, як  працювати над тією мелодією. Тобто маю базу, якої не має багато моїх колег у Великобританії, і вмію цю базу передати іншим. 
– Де сьогодні Ваш дім?
– Там, де є фортепіано… А маю його й у Львові, і в Лондоні…  Зараз світ настільки змінився, що можна спокійно називати себе мешканцем планети. Хоча про своє коріння не забуваю ніколи – завжди наголошую, що є українським композитором та музикантом.
– Як вважаєте, чого бракує сучасним українцям?
– Упевненості у своїх силах, поваги до себе, а ще – вміння тішитися навіть чомусь малому.
Розмовляла Ярина Коваль