У музеї Грушевського – експозиція, що живопису повертає гідність

За життя Василь Науменко мав єдину персональну виставку – в Музеї етнографії та художнього промислу, за кілька років до того, як його не стало. А не стало цього й справді талановитого живописця  рівно двадцять років тому. Однак лише тепер завдяки зусиллям ентузіастів – художника Ігоря Гапона та медика Зеновія Наконечного – Василь Науменко повертається у нашу свідомість. Щоб оселитися і в історії львівського малярства, і в пам’яті сучасників назавжди.

Інакше кажучи, Ігор Гапон та Зеновій Наконечний відкрили у  меморіальному музеї Михайла Грушевського виставку картин Василя Науменка із власних приватних колекцій. А таких робіт назбиралося побільше двох десятків. І може, подія не особливо вибилася би із рамок літопису цього культурного осередку, якби не присутність на ній голови львівського осередку Національної спілки художників України Олега Микити, який пообіцяв ще цього року значно повніше запрезентувати творчість Василя Науменка у залах Спілки. Бо йдеться про художника, який за рівнем професіоналізму цього справді вартує, незважаючи на те, що членом спілки ніколи не був, акцентував Олег Микита.

“У Василя Науменка надзвичайно точно поставлений удар пензля на полотно, – оцінював експозицію проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців. – Дуже вибагливий до фаху і безкомпромісний до можливостей продати свої твори за тему (скажімо, Леніна, колгоспів тощо), Василь Науменко не мав бажання переганяти час, а точно відчував середовище, в якому перебував. Уродженець сходу України, для якого київсько-харківське розуміння пейзажу не було чужим, Василь Науменко водночас не міг не враховувати специфіку львівської малярської школи. Тим паче, що саме у Львові – в тодішніх училищі імені Івана Труша та інституті прикладного та декоративного мистецтва – здобув мистецьку освіту. Вважаю, що Василь Науменко своїми роботами сьогодні повертає живопису як виду мистецтва поняття гідності, шляхетності та вагомості, яких йому часто-густо бракує”.

Творчість Василя Науменка є переконливою ще й тому (за твердженням іншого авторитетного мистецтвознавця Олега Сидора), що він ніколи не був кон’юнктурником і ніколи не робив того, що не збігалося з його мистецькими та світоглядними переконаннями. І саме через те його картини, позначені яскравою чуттєво-ліричною тональністю, промовляють не до ока, а до серця. “Це те мистецтво, – зауважив Олег Сидор, – яке нам, нинішнім, справді потрібне”.