Олексій Коган, радіожурналіст, про те, чого нам найбільше бракує

Один з найвідоміших українських музичних радіоведучих Олексій Коган цього разу приїхав до Львова на Alfa Jazz Fest – безпрецедентну джазову подію, яка зібрала в нашому місті зірок світового масштабу.  Варто пригадати, що з їхньою творчістю чимало джазоманів уперше ознайомив також Олексій Коган – незмінний ведучий особливих програм на радіо “Промiнь”, “Континент”, “Ностальжі”, “Супернова”, “Мюзик-радіо” й “Ера FM”. Тож не дивно, що у більшості він асоціюється передовсім із “приємним голосом” ...

– Пане Олексію, навіть мене колеги-журналісти, коли почули, що вирушаю до вас на інтерв’ю, перепитували: “Коган? Це той, із радіо, з приємним голосом?”. Як воно, стільки часу бути для українців “голосом джазу”?

– Гадаю, найголовніше в радіоефірі – говорити своїм голосом. Багато років вивчаючи це питання, аналізуючи, як це роблять мої колеги в різних країнах, я зрозумів, що треба робити, а чого не треба. Знаю людей, які в житті розмовляють природно, а щойно опинившись перед мікрофоном, чомусь змінюються – і не в кращий бік.

Ще на початку моєї роботи в радіостудії один досвідчений звукооператор якось пояснив: не маєш настрою – іди додому, поставимо сьогодні повтор. Людей не цікавить ваш настрій. Вони на вас чекають. І ви маєте сказати “Добрий вечір!” так, щоб вони вам повірили. І розповісти про новий альбом, наприклад, Вінтона Марсаліса так, як щойно розповідали друзям у курилці, а не читаючи офіційним голосом з папірця.

Як казав Олег Горський, якого я вважаю одним із своїх учителів: для того, хто працює на радіо, найважливіший постулат – коли дивишся у мікрофон, повинен бачити за ним людину.

Для мене особисто голос і музика набагато важливіші, ніж картинка. Телевізора я не люблю, мене цілковито не влаштовує рівень того, що показує наше телебачення.

А на радіо в мене є свій кумир – Вілліс Коновер, який пропрацював на “Голосі Америки” сорок сім років і для багатьох асоціювався із самою свободою. Тому, що він давав можливість людям обирати.

– Вам довелося почати працювати зовсім в інших умовах...

– Я закінчив інститут культури як музичний бібліотекар-бібліограф. І на радіо взяли, мабуть, насамперед не мене, а мою колекцію записів. Але я пишаюся тим, що потрапив у нову команду “Променя” у 1992 році. Ми передовсім намагалися зробити так, щоб люди перестали слухати російськомовний “Маяк” і слухали український “Промінь”.

І ми це зробили. Олег Горський, Ірина Бондаренко, Олексій Батьковський, Сашко Василів, Антоніна Медведєва, Олег Буренін – це був “Промінь”, це були ті, які давали людям обирати. Потім, на жаль, більшість скоротили... Я також сьогодні не працюю в тому обсязі, в якому хотілося б, і розумію, що захищаю інтереси меншини. Хоч усе одно здивувався, коли до ювілею мене нагородили медаллю ООН “За захист прав людини”.

На радіо зараз також важко – ну не можуть люди в Україні слухати те, що вони хочуть. Візьмемо хоча б ситуацію з класичною музикою. Мій добрий друг, відомий київський органіст Володимир Кашуба, якось скаржився: ну коли мене показують? У Скнилові трагедія – я граю Баха. Загинули шахтарі – граю Букстегуде. Мене вже приятелі називають “заслужений артист національних катастроф”. Схожа ситуація і в джазі.

– Львів любить називати себе “джазовою столицею”...

– То й на здоров’я! Коли в Україні на 45 мільйонів відбувається чотири з половиною джазових фестивалі, то треба не дулі одне одному сукати, а кооперуватися. У Львові відбувається “Джаз без...” – чудовий фестиваль, він живе, він репрезентує не ту музику, яку всі звикли слухати. Цього року відбудеться вже водинадцяте, чим підтвердив свою життєздатність.

Також можна говорити про джазову львівську діаспору в Києві: басист Марк Токар, гітаристи Ігор Закус, Богдан Вільчик...

– Вашим улюбленим дітищем довший час був авторитетний фестиваль “Jazz in Kiev”. А потім  Ви започаткували ще й дитячий джазовий фестиваль... Внучка підросла?

– Ні-ні, внучка наразі в ньому участі не бере. Але відвідує, музику любить. І, до речі, з мамою приїде на фестиваль до Львова. Я й на сина свого не тиснув (Ярослав Коган – “Пошта”): він два роки пограв на фортепіано, п’ять – на флейті, а потім став... дуже відомим ді-джеєм. Тільки прізвища свого чомусь соромиться (сміється).

– Та все ж джаз – музика дорослих... З якого часу можна до неї привчати дітей?

– На наших дитячих фестивалях цілковито відсутні “сюсі-пусі”. Там жорсткий відбір. Ми намагаємося зробити так, щоб дитина привчалася до дорослого світу джазу. Тому перших чотири фестивалі “Атлант-М” навіть робили у доволі “злачному” місці – клубі “44”. Щоправда, під час дитячого фестивалю було заборонено курити й продавати алкоголь.

“Дорослість” полягала і в тому, що всіх солістів обслуговував stage-band професіоналів у складі (в різні роки): Наталья Лєбєдєва, Олександр Павлов, Ігор Закус, Денис Дудко, Дмитро Олександров  та багато інших...Тобто, “шари” не було ніякої і ні в чому. Діти в присутності фахівців найвищого класу починали зовсім по-іншому грати!

Так ми зробили чотири міжнародні фестивалі з білоруським спонсором. Потім була перерва на три роки. А потім наші партнери – освітня компанія “Майстер-клас” – запропонували відновити традицію. Існує у Києві такий “ОКешкін клуб” (від англійського словосполучення ОК – “Пошта”): діти там малюють, вивчають етику, іноземні мови, танці. Ми ще відкрили музичний клас для непрофесіоналів. Сьогодні в ньому займаються три вікові категорії. Діти, підлітки і дорослі, які хочуть навчатися музики, мають нагоду це зробити. На роялі, на трубі, на саксофоні, на гітарі, на ударних інструментах (до речі, останній курс найбільш охоче відвідують). Я там читаю історію джазу для маленьких дітей і окремо, ясна річ, – для дорослих. І ця ініціатива має чималий успіх.

Отож, після “ОКешкіного клубу” з’явився “ОКешкін джаз”. Минулорічна спроба виявилася вдалою. І цього року ми вперше провели фестиваль просто неба в Маріїнському парку. Його хедлайнером стала відома латвійська співачка Ольга Пірагс, а наймолодші учасники-піаністи ще й ногами до педалей не діставали (сміється)...

Звісно, дитячі фестивалі багато в чому проводити ще складніше, ніж дорослі. Та від цього дістаєш особливу насолоду. І, дивлячись на його учасників, пригадуєш вислів – діти не такі, як ми, але вони такі, якими ми повинні бути.