У Львові виступила Київська опера

Давно львівські меломани з таким нетерпінням не очікували гостинного виступу, як приїзду наприкінці минулого тижня трупи Національної опери України ім. Т.Шевченка з двома виставами: балетом Євгена Станковича “Володар Борисфену” та оперою Вінченцо Белліні “Норма”. За останню виставу диригент-постановник Микола Дядюра, режисер-постановник Анатолій Солов’яненко, співаки Сергій Магера та Оксана Крамарева були цього року вдостоєні найвищої нагороди – Національної премії України ім. Т. Шевченка. Тож можна зрозуміти підвищений інтерес публіки до “орденоносної” постановки, особливо якщо врахувати, що ця опера надто рідко ставиться на українських сценах, зате має блискучу світову історію. Виконання партії Норми легендарною Монтсеррат Кабальє увійшло в анали музичної культури як одне з найвищих звершень оперного мистецтва, а постановка за її участю неодноразово транслювалася телебаченням різних країн.  До слова, в середині  ХІХ ст., невдовзі після прем’єри, “Норма” була абсолютним хітом і у Львові, та згодом, на жаль, популярність цього твору, що вимагає неабиякої майстерності від виконавців, поступово занепала.

Слухачі, які заповнили зал Львівської опери в суботу, на щастя, не розчарувалися у більшості своїх позитивних очікувань. Постановка відзначалася пишністю і урочистістю, притаманною т.зв. “великій італійській опері”. Вражаюча драматизмом і романтичним пафосом, неймовірно складна за вокальною технікою і розрахована на неабияких віртуозів, опера В. Белліні дозволила провідним українським співакам сучасності – Ользі Нагорній (Норма), Олександру Гурецю (Полліон), Сергію Магері (Оровез) та Наталі Ніколаїшин (Адальжіза) – продемонструвати і свої розкішні голоси, і професійну майстерність. Та передовсім захопленого “браво” вартує диригент Микола Дядюра, який провів надзвичайно складну виставу не тільки точно і коректно, але й цілісно, знайшов ідеальний баланс темпу і звукової палітри, відповідно до романтичного стилю.

Так само бездоганно виглядає робота хормейстера – славетного Льва Венедиктова. Масштабні хорові сцени, що складають не просто тло, а є одними з кульмінаційних моментів опери, звучали цілком органічно, причому у всій динамічній градації від найтихішої до максимальної гучності. Серед солістів хотілося б виділити виконавицю партії Адальжізи Наталю Ніколаїшин, що стала для львів’ян своєрідним відкриттям, оскільки інші солісти, зайняті у виставі, нам добре відомі (зокрема
С. Магера навчався у Львові, а О. Нагорна свого часу була лауреаткою Міжнародного конкурсу оперних співаків ім. Соломії Крушельницької). Ніжне ліричне сопрано Н. Ніколаїшин ідеально відповідала характеру героїні, а прегарна барва її голосу, культура виконання і артистизм справили незабутнє враження.

А от найслабшою ланкою вистави, на думку рецензента, стала режисура. Статична, позбавлена виразності, достатньо одноманітна, вона відповідала хіба тим зразкам режисерського вирішення, які на Заході називають “плюшевими”. Шкода, що не були використані багаті можливості, не представлена драматична дія опери. Іноді поведінка персонажів (а особливо хору) цілковито суперечила змісту і насиченій фабулі: наприклад, на словах “Скоро ми, як звірі голодні, безжально скараємо всіх ворогів” хор залишився стояти незворушно, як на концерті, а, запитуючи Норму “Чи справді ти винна?”, друїди навіть не повертають до неї голови. Пам’ятаючи блискучі ефектні режисерські вирішення Джузеппе Вішилії у львівській постановці “Набукко” Дж. Верді чи інші цікаві знахідки режисури оперних театрів України, хотілося б усе-таки і в такій взірцевій виставі побачити трохи більшої винахідливості.

Але загалом вистава “Норма” В. Белліні дійсно репрезентує сьогодні українську оперну культуру на найвищому рівні і, як невиправним оптимістам, хочеться вірити, що висока планка, яку вдалося здобути колективу столичного театру, свідчить про позитивний перелом у кризовій ситуації жанру, про яку не раз писали оглядачі в останні роки.