У Національному музеї – урбаністика, з якою хочеться побути наодинці

Одним із останніх романтиків у сучасному мистецтві назвав художника Володимира Богуславського на відкритті його персональної виставки живопису в Національному музеї у Львові мистецтво­знавець Юрко Бойко. І це було правдою. Як правдою були і чимало інших окреслень, які прозвучали про цього непересічного митця.

Властиво, живопис Володимира Богуславського став легендою ще в середи­ні 80-х, коли московська структура “Совіарт” взялася експортувати на Захід твори митців, які, на її думку, відповідали вимогам західного ринку. Уродженець Києва, що вже багато років мешкає у Львові, Володимир Богуславський через це сьогодні є відомим не лише на рідних теренах, а й у Німеччині, Голландії, Польщі, Австрії, інших державах. Його називають чудовим естетом, що має свій колорит та нестандартні рішення композиції, художником міста, яке він відчуває внутрішньо і так, як мало хто може відчути, людиною, яка добре знає мистецьку спадщину ХХ століття не лише України, а й сусідніх держав. А  ще – творцем, який серед сучасних львівських митців у такому стилі працює один і якого завжди можна впізнати.

“Володимир Богуславський ні на кого не подіб­ний, – говорив на відкритті прискіпливий доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук, – нікого не нагадує, але в його роботах є висока культура. Він вносить у наше середовище тонку проникливу поезію міста. Такий урбанізм його творчості нам близький, із ним добре, але ми не до кінця його розшифровуємо… І не треба… Ця виставка не мине безслідно. Її один раз бачити мало, з цими роботами треба поговорити, поміркувати, бо це експозиція не розважальна, а експозиція роздумів. Біля картин Богуславського будь-які дискусії – зайві. Кожен говоритиме з художником наодинці. Тим художником, який змушує відчути себе самого не забутим у місті. А таким, хто це місто справді обжив…”

Володимир Богуславський  спеціально ніколи не замислювався, чому йому найбільше до душі малювати передовсім місто. Але, вочевидь. це природно, адже в місті народився, виріс, живе. Міста з нашаруваннями минулих епох, поколінь шанує особливо. Якось розповідав мені, що коли ще був студентом і їхав із Києва до Львова, то страшенно любив той ранішній час, коли приходив потяг, і він отримував можливість годину-другу мандрувати ще сонними львівськими вуличками. Тоді у Львові йому все здавалося інакшим, ніж деінде. І навіть містичним. Це місто йому хотілося відчитувати, до його містики хотілося бути причетним. Знайомство з майбутньою дружиною вирішило питання, де відтепер житиме художник.

“Мене іноді називають художником вікон і дахів, – свого часу ділився зі мною думками художник. – Можливо, щось у тому є. Бо дахи, приміром, тримали і тримають мене  магією, яку мають. Це якийсь дуже особливий проміжок між небом і землею. Ти вже ніби не тут, але ще не там.  І передати внутрішній стан того всього я бачив своїм завданням. За радянських часів дахи в моєму сприйнятті були чи не єдиним місцем, де не було совка. Коли, зокрема, на львівські будинки дивитися зверху, то немов опиняєшся  у паралельному світі. І в тому був справді великий кайф. Минули десятиліття, а я все одно вряди-годи малюю дахи. Звичайно, сьогодні я вже дещо інший, ніж був колись, більше бачу, менше схильний піддаватися загальному ажіотажу (скажімо, не розумію, як можна ставити на рівень робіт першокласних старих  майстрів незграбні мальовидла геніталій (що їх у нас колись малювали по загальних туалетах) сучасних творців, за які багато європейців викладають сьогодні величезні суми). Але дахам не зрадив. Переконаний, що художника передовсім творить вміння виявити, що в нього всередині. Багато хто вважає, що намалював якісь кривульки, наставив кольорових плям, назвав це абстрактним мистецтвом і вже може вважатися першокласним художником. Принаймні таким, якого варто знати. Але це не так. Абстракт­не мистецтво вимагає ще вищої культури, ніж реалістичне. Бо в реалістичному більш-менш зрозумілі основи, є якась зачіпка, а в абстракт­ному – суцільні емоції, гра кольору, форм та інше. Мало кому насправді вдається зробити високої проби абстракт­не мистецтво. Важливо, аби митець сказав саме своє “я”, а не повторив за іншими, бо інакше це не мистецтво, а лише ремісництво.

– Однак вам можуть заперечити, мовляв, ідеї витають в повітрі. І вони таки справді витають.

– Згоден, але якщо я побачив якісь речі за кордоном (а галереї та музеї відвідую там постійно), а потім зустрічаю щось схоже аж до найменших деталей у своїх земляків, то мені такі митці стають нецікаві. Кандінський казав, що художник має, як віл воза, тягнути глядача вгору, виховути його, а не опускатися до рівня та смаків жлоба. Звичайно, немає єдиного рецепта для художника, як зробити ім’я. Але маємо знати історію і розуміти, що дуже часто мистецькі знахідки можуть бути оцінені лише через надцять років. Скажімо, Рембрандт процвітав тільки до того часу, поки був доступним для сприйняття загалу. Коли почав робити щось відмінне від загальноприйнятого, ідучи за покликом своєї душі, доля його змінилась.

– З огляду на це, як сприймаєте самі себе?

– Я просто художник, який намагається себе знайти. І поки що, чесно кажучи, попри усі оплески на свою адресу, не відкрив і не знайшов нічого. Просто маю свою маленьку стежину, яку протоптую далі, намагаючись бути чесним передовсім зі собою. Для мене малювання – спосіб життя, яке намагаюся не підлаштовувати ні під кого. І думаю, що найкращу свою картину мені ще належить намалювати”.