Львівський живописець Іван Твердун про Вана Гога і необхідність діалогу

Львів’янин Іван Твердун належить до людей, яких рідко можна зустріти на всілякого ґатунку мистецьких тусовках. Не любить він навколомистецької метушні, закулісних обмовлянь, намарно згаяного часу. І водночас це не шкодить йому бути художником, ім’я якого викликає повагу як у колег, так і в серйозних професійних критиків Львова і столиці. А тим, останнім – як багато хто із творців переконався на власній шкірі – догодити вкрай важко. Іван Твердун і не намагається догоджати. І можливо, у цьому, а ще – у невпинній внутрішній праці, у постійному розширенні особистісних і творчих горизонтів і полягає привабливість цього творця, цінність якого у мистецькому вимірі України  не надумана, а справжня.

– Стежу за Вашою творчістю уже віддавна і щиро дивуюся, як Вам вдається увесь час бути іншим. А Ви самі відчуваєте власні творчі зміни?

– А я не переконаний, що людині потрібно самій себе розкладати по шухлядках. Я є я – добрий чи злий,  благородний чи підступний, талановитий чи бездарний… Давно впевнився, що лукавити не тільки з іншими людьми, а й з полотном не можна. Міг би сказати, що справа у бажанні невтомних творчих шукань. Однак художник насправді не шукає, а прагне досконалості, абсолюту. Він не пише буквами, а знаками для того, щоб інші нарешті зрозуміли, що не тільки  в іконах закладені символи Божі, а й у картинах, де, на перший погляд, наче нічого особливого і не відбувається. Однак ці символи завжди є – навіть у зображеному квітучому пагорбі, обличчі жінки чи силуеті верблюда на тлі пісків…

– Як Ви для себе розумієте досконалість?

– У часи Відродження були ті, хто зумів осягнути Золоте січення, – Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, інші… У часи імпресіоністів цієї досконалості досягали за допомогою створення у картинах повітря через призму світла. Інакше кажучи, навчилися змішувати фарби не тільки на палітрі, а й на полотні. Тобто для кожного часу розуміння цієї досконалості – власне. Але тут важливо навіть не стільки притримуватися загального розуміння, скільки намагатися ставати досконалішим стосовно себе самого. І не боятися себе пізнавати. Скажімо, сьогодні я готовий підписатися під тим, що є не тільки символічним, а й знаковим художником. Не йдеться про якісь пишномовні окреслення, а тільки про те, що підсвідомо окремі свої роботи наповнюю знаками, невід’ємними не лише від минулого, а й від майбутнього. 

– Однак чи спроможні сучасники ці знаки відчитати? Приміром, на меморіальній таблиці на будинку, де народився відомий німець, художник Отто Дікс, написали, що потрібно було 50 років, аби роздивитися, що в цій людині щось було.

– Це він ще відбувся малою кров’ю. Бо декому і ста років, аби його почали визнавати, – замало. І не треба робити із цього трагедію. Звичайно, кожній людині хочеться, аби її, якщо не погладили по голівці, то принаймні спробували зрозуміти. Однак треба здавати собі справу, що навіть святих людей безпощадно цькували, принижували тощо. І реагувати якомога менш болісно. Якщо вдасться… Ван Гог  помер у злиднях, за життя зумівши продати тільки одну свою роботу і так і не почувши від суспільства, що є – геніальним. А сьогодні його твори чи не найдорожчі на сучасному арт-ринку. Тобто критерії помінялися. Ви скажете: але Ван Гогові вже до цього байдуже. Проте маємо розуміти: кожен справжній творець – це ще й навігатор, призначений вловлювати посили зверху. І часто-густо, сам того не усвідомлюючи, він перебуває на півкроку попереду інших. А сучасники те, чого не розуміють, як мінімум намагаються не помічати або й узагалі відкинути, заперечити, знищити, щоб і сліду не зосталося. А крім того, серед людей недалеких панує переконання, що художник – це придворний собака, який малює для того, аби розважити інших. Але такий підхід – стовідсотково хибний. Повторю очевидну річ: мистецтво – це також мова. І так, як у щоденному житті одне і те ж слово можна сприйняти по-різному, так і в мистецькій площині. Тим більше, що в житті є чимало символів, знаків, особливого змісту. Що одному може видатися компліментом, іншому – образою, ще інший може навіть не помітити. Множинність інтерпретації ніхто не скасовував. Коли це усвідомиш – жити стає значно легше.

– Виходячи з того, що художник – людина інтуїтивна, має постійний зв’язок між землею і осяянням згори, ловите себе на тому, що якісь знаки чи символи використовуєте значно частіше за інші?

– Тут така справа, що можна табличку множення вивчити, а можна дійти до неї самому. Скажімо, що зелений колір отримуєш не лише, видавлюючи із тюбика зелену барву, а й змішуючи жовту з блакитною. Я багато до чого доходив сам.  Матіс говорив, що коли досягаєш певного рівня, не бійся поставити ширму і взятися за щось нове. Я не боюся. Але пояснити, чому той чи інший знак в моїх роботах зустрічається частіше за інші – не можу. Та й чи варто? Скажу, по-іншому – в моїх роботах майже немає випадкових зображень. За кожним – думка, спогад чи переживання. Для прикладу, почали у тій чи іншій формі з’являтися у моїх картинах лебеді. І це трапилось не нізвідки, а з моєї внутрішньої своєрідної потреби ходити до Стрийського парку і годувати там лебедів. А якось доходжу до паркових вхідних арок і чую важкий шум крил над головою. Аж мову втратив, коли побачив, що наді мною від озера в бік вулиці Франка летить лебідь. Що трапилось? Як? Чому? Будь ласка, проводьте аналогії, роздумуйте, інтерпретуйте…

– У чому для Вас мірило успіху художника і, зокрема, Вашого? Адже успіх кожен розуміє по-своєму.

– Для мене передовсім це розуміння, співучасть, діалог… Навіть гроші мало що важать, коли діалогу не відбулося. Дуже некомфортно почуваюся, коли мою роботу купують не тому, що вона запала в душу, а через те, що покупець картину у такій кольоровій гамі чи з тим чи іншим окремим символом бачив у свого приятеля. Мовляв, а чим я гірший? Очевидно, мене зіпсували часи, коли людям й справді щиро було цікаво, що художник тим чи іншим своїм образом хотів сказати.

– Але змінився не лише  глядач, а критерії  самого мистецтва. Сьогодні художника часто-густо “робить” не тільки талант, а й реклама, зв’язки, інші далекі від мистецтва речі. Чи Ви особисто страждаєте від такої ситуації ? Чи відчули на собі її вплив?

– Якщо чесно, то особливої проблеми собі із цього не роблю. Хоча, безсумнівно, воно мене зачіпає. Але зачіпає не стільки в глобальному розумінні, скільки на рівні міжособистісних взаємин. Українці схильні захоплюватися тими, хто десь далеко, і не помічати тих, хто поруч. Не ставлю собі за мету, щоб мною захоплювалися, але хочеться, щоб виявляли до мене цікавість. Наведу такий простий приклад. Страшенно люблю грати у футбол, бо командна гра дозволяє художникові (який у творчості завжди одинак) по-іншому побачити і зрозуміти світ. А тому майже сім років регулярно грав у футбол. І хлопці з нашої команди постійно просили мене: “Ну коли ти вже, Іване, покажеш, що малюєш?” Я підготував чергову виставку і кожного зі спортсменів особисто запросив на її відкриття. І жоден не прийшов, згодом вигадавши для свого оправдання якусь причину. Ось таке нехтування гнітить. Хоча розумію, що, врешті, це не мій клопіт… Скажу так: є художники, які завжди готові підлаштовуватися під нові вітри. Я – інший. Не вмію займатися саморекламою і доводити комусь, що – не верблюд. І головне, звикнувши, що зацікавлений глядач сам до мене приходить, не відчуваю у таких доведеннях потреби. Попри те, що є скептиком у житті, був і залишаюся художником, який, може, наївно, але вірить у самодостатність мистецького творіння.