Триває 65-й кінофестиваль у Венеції

Валентіно з'явився у Венеції з Євою Герциговою

На острові Лідо, одному із найбуржуазніших курортів неподалік Венеції, триває 65-й Венеційський кінофестиваль. На тому ж місці, що і завжди. Поки Великий фестивальний палац не добудований (об'єкт здадуть через три роки), всі ми, журналісти, папараці й кіномани, змушені задовольнятися старим, без крутих червоних сходів, які є у Каннах. Щастить небагатьом: тим, хто має  баскетбольний зріст, власникам драбинок, які тягнуть на собі найвідчайдушніші, і запрошень.

Утім, навіть і з запрошеннями мало що побачиш - хіба вже усередині, шастаючи по фойє "Зали Гранде" зі стурбованим обличчям - нібито шукаєш своїх знаменитих друзів. Якщо ж запрошення тобі не дісталося, то з метром сімдесят три (більше в мене ніяк не виходить) робити особливо нема чого: хіба що чергувати від самого ранку. Але, протиснувшись крізь юрбу й не рухаючись з місця - зметуть! - можна помітити майже все, що відбувається у цей момент на вузькій площі перед "Залою Гранде".

Видовище захопливе: відтоді, коли оформлення фестивального простору доручили художникові Данте Ферреті, який щороку  придумує, як розташувати своїх левів, що їх на його замовлення виліпили сотні, - Мостра стала величезним арт-об'єктом.

І хоча тут і раніше працювали чудові художники (один придумав перед палацом "Casіno" підвісити величезну паперову людину на шарнірах, інший проектував на стіни портрети зірок минулого), синьйор Ферреті перевершив усіх. Насамперед імперським розмахом, золотом і левами, які "роз­множилися" при ньому (на виготовлення цих звіриних царів пішло не багато-не мало мільйон євро). Цього року левині морди визирають з білої стіни із страхітливою правдоподібністю, надаючи дійству якогось давньоримського розмаху. На їхньому тлі прекрасні діви в убраннях від дорогих кутюр'є здаються весталками, жрицями, що випадково переплутали сторіччя.

Утім, мода панувала і на екрані: в програмі "Горизонти" показали новий фільм журналіста Метта Тірнауера "Валентіно: останній імператор". Картина, зрозуміло, присвячена легендарному кутюр'є Валентіно Гаравані, що залишив подіум цього року.

Фільм розповідає про життя модельєра через розмови з ним самим, його рідними, друзями, колегами. Для того, щоб зібрати матеріали, автор картини два роки провів поруч зі своїм героєм. У Венеції картину зустріли п'ятихвилинними оплесками, адже Валентіно в Італії обожнюють. Тим більше, що він багато працював і для кіно, зокрема, створив костюми для Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри.

На прем'єру фільму про себе Валентіно прибув у розкішному білому костюмі та з колишньою топ-моделлю Євою Герциговою. Вона давно залишила подіум, але є бажаною гостею усіх світських заходів. Також на прем'єрі були Клаудіа Шиффер, Гвінет  Пелтроу та Шарліз Терон.

Що стосується конкурсу, то він цього року не надто вражає революційними відкриттями. Фільм, що може претендувати на хоч якусь ори­гінальність, - це, звичайно, "Ахіллес і черепаха" культового японця Такеші Кітано. Фільм, що починається як нудний байопік про талановитого хлопця-художника, закінчується як зла сатира на тему бездарності - загальної, а не тільки конкретної, - уві­йде, я впевнена, в аннали світового кіно. І не тільки кіно: треба б показати цей твір у рамках великої Бієннале, щоб і художники, які вважають себе геніями тільки тому, що зуміли переконати в цьому оточуючих, подивилися на себе уважніше. Тому що Кітано щосили насміхається над сучасним мистецтвом: хто далі плюне, хто краще розмаже фарбу на полотні й - головне! - хто вигідніше все це лайно (іноді в буквальному значенні) "впарить" дурням-покупцям. Самокритичний Кітано, між іншим, використає у фільмі свої картини, ставлячи у глухий кут і глядачів: от, ди­віться, на яку мазанину ви ласі.

Щодо урочистостей, то Кітано із належною помпою вручив почесний режисерський приз (за внесок у кінематограф) іранцю Аббасу Кіаростамі. Фільм Кіаростамі "Ширін", де півтори години ми бачимо винятково обличчя глядачів, які дивляться  чи то на екран, чи то на сцену, де відбувається середньовічна драма, викликав захоплення інтелектуальної еліти. На відміну від подібної радянської картини "Погляньте на обличчя", де ми бачимо  звичайних людей, які дивляться на "Мадонну Літта", іранські фізіономії одноманітні й гарні, тому що належать зіркам іранського кіно (за винятком Жульєтт Бінош). Отож, фільм Кіаростами нагадує процес гортання глянцевого журналу - не найпродуктивніше заняття, на мій погляд.

Венеція