Надія Кондрак-Землинська,  творець церковного одягу для стрічки "Владика Андрей",  про власну появу у знімальній групі,  особливості праці в кіно та філософію церковної ноші

архів Міністерства культури та туризму України

Кадр із фільму "Владика Андрей", який від сьогодні демонструють у "Кінопалаці"

Якщо Альфред Хічкок мав слушність, і кіно й справді складається з екрана та багатьох крісел, які потрібно заповнити, то стрічка Олеся Янчука "Владика Андрей" має великі амбіції це зробити. Про неї уже чимало писали і під час зйомок, які тривали від 2005 року, і з нагоди її першої офіційної презентації (а відбулося це кілька місяців тому на найпрестижнішому кінофестивалі  у Каннах), і ось зараз - під час першого представлення кінофільму в Україні - у рамках львів­ського "КіноЛева". Тим паче, що цей художній фільм загальною вартістю 10 міль­йонів гривень - єдиний проект, який минулого року удостоївся статусу держзамовлення.

Відтак цілком логічно, що у полі зору критиків і преси опинилися як особистість Митрополита Андрея Шептицького, так і сам Олесь Янчук та задіяні у фільмі актори. Однак нас заінтригувало ще й інше. Наблизити відеоряд до історичних реалій постановочній групі допомогла львів'янка, працівниця Львівської національної академії мистецтв Надія Кондрак-Землинська, на яку було покладено створити для фільму вбрання представників церкви. Для молодої художниці цей кінодосвід став першим. Із його обговорення і почалася наша розмова.

- Як декларував французький імператор Наполеон І, у кожній великій справі завжди щось залежить від випадку. Як окреслюєте для себе власну появу у знімальній групі?

- Я ніколи й уявити не могла, що колись матиму стосунок до кінематографа. Однак дива трапляються. Творців стрічки до мене скерував один з її консультантів Михайло Перун, який уже раніше стикався зі мною як із автором багатьох сучасних зразків церковної текстильної атрибутики. Окремі конкурсні відбори не проходила, просто показала постановникам те, що роблю. Побачене їм сподобалось, і вони за­пропонували мені взяти на себе створення церковного вбрання для фільму. Звучало спокусливо, і я погодилась. 

- Вдалося дотриматися відповідності тій церковній ноші, яка була характерна у часи життя Митрополита Андрея?

- Принаймні я намагалася, хоча було непросто. Адже оригі­нального церковного вбрання того часу збережено одиниці. Також є різниця у деталях ноші залежно від монаших чинів, про які йшла мова. Тому довелося  піднімати літературу, фотоматеріали, багато консультуватися із представниками церкви. Обсяг роботи був чималенький - близько сімдесяти костюмів (хоча пошити їх технічно уже за готовими кроями мені допомагали ще дві людини). І наразі якихось закидів у недостовірності зовнішнього вигляду церковних осіб у фільмі "Владика Андрей" я не чула.

- Коли отримали пропозицію стати однією із костюмерів фільму, як її внутрішньо пережили?

- Розгубилась, бо ніколи таким не займалася. Світ кіно - цілком інший, це - велика ілюзія. Ілюзійність стосується і вбрання - фільм не вимагає його стовідсоткової достовірності. І міцності також. Те, що люди носили щодня, було покликане довго служити (тому йшлося про якість тканини, ниток, пошиття). А в кіно підхід до вбрання часто-густо здешевлений. Що­правда, особисто я проблеми як здешевити  не мала. Мені сказали: "Робіть, щоб було добре". А для мене "добре" - це передовсім якісно. Відтак одяг, який ми з моїми помічниками пошили, нинішні брати і сестри во Христі могли б носити насправді. Ба більше, коли на зйомки завітав владика з Франції Михайло Гринчишин, то настільки розчулився, що про Шептицького розповідається в епічному контексті, що на кілька кадрів як вагому деталь до вбрання Владики випозичив свою панагію. 

- Що ви відкрили у собі як художник?

- Я зрозуміла, що спроможна працювати з великим об'є­мом у короткий термін. Звичайно, частина одиниць ноші була однакова, але йшлося і про індивідуальне пошиття.  Для мене це виявилося не те, щоб складним, але дуже незвичним.

- Цікаво інше: чому, свого часу стартуючи як митець, ви обрали саме церковну текстильну атрибутику? Адже вона дає не аж так багато можливостей для творчого експерименту.

- Знову ж таки - так склалося. Закінчуючи у 1996 році факультет художнього текстилю у Львівській національній академії мистецтв, я підготувала дипломну роботу - парадну хоругву. Однак думала, що цим виконання церковних речей для мене і завершиться. Життя розпорядилось інакше. Спочатку було прохання вишити два хрести для риз, потім бісером ікону і ...пішло-поїхало. Сьогодні творю не лише церковне вбрання, митри, а й плащаниці, хоругви та інше. І маєте слушність, церква - це канон. Однак можливість для творчої самореалізації тут теж є, ска­жімо, в орнаментиці. Інша справа, що радикалізм для польоту фантазії у цій площині не є можливим.

- Як впливає мода на церковне вбрання?

- Майже ніяк. Сучасний священик носить вбрання більш-менш такого ж крою, що й 50 - 100 років тому. Зміни стосуються тканин, декору та ще одягу на щодень. Сьогоднішня буденна церковна ноша краще пристосована до сучасного стилю і ритму життя, ніж це було раніше. Скажімо, ще на початку ХХ століття сестри-василіянки носили складні головні убори, де відкритим було лише обличчя. Сьогодні про такі конструкції не йдеться. Лояльність щодо буденного одягу для церкви уже не міф - реальність. 

- Коли говоримо про національний костюм, маємо на увазі символ нації, її багатство. Слухаючи програми про первісні спільноти, погоджуємося, що в одязі шаманів за­кладене їхнє уявлення про світ. Якою є філософія церковного одягу?

- На цю тему можна говорити дуже багато. Бо церковний одяг особливий, тут кожна деталь має своє значення. У цій сфері немислима ситуація, що сьогодні священик може щось вбрати, а щось і ні, бо йому не хочеться. Використовуваний для підкреслення високого значення богослужінь, цей одяг має глибокий символічний культовий зміст, пов'язаний із сакральною ідеєю земного життя Христа, його жертовною смертю та подіями з історії церкви. А тому довільність тут неприпустима.  

- Повертаючись до "Владики Андрея", як із дистанції часу оцінюєте власну працю у цьому фільмі?

- Мені за неї не соромно. У фільмі використано мої знання, те, чим займалася задовго до його появи. І це - позитивно не лише для мене, а й для знімальної групи, бо те, що роблю, завжди намагаюся робити фахово. Не знаю, чи колись іще випаде нагода бути задіяною до продукування кіно, але однозначно, що мені сподобалася і сама  робота, і коло спілкування. Це у будь-якому випадку чудовий досвід, який варто набути, і я справді щаслива, що такий досвід  тепер маю...