Європейський суд зобов’язав Україну виплатити 65 тисяч євро двом сім’ям присілку Вільшана за шкоду здоров’ю, завдану шахтою

Десять жителів хутора Вільшана поблизу села Сілець Сокальського району мають отримати фінансову компенсацію за збитки, завдані їхньому здоров’ю шахтою “Візейська” та Центральною збагачувальною фабрикою.  За більш як тридцять років діяльність фабрики “вилилася” у величезний терикон заввишки понад 50 метрів. Тут, за підрахунками самих працівників ЦЗФ, поховано близько 40 млн тонн відходів, одержаних від збагачення вугілля.

Сьогодні у Вільшані проживає близько двохсот людей. Однак тільки дві сім’ї – Дубецьких та Гаврилюків – вирішили позиватися до суду. Саме їхні помешкання розташовані максимально близько до небезпечної зони, а саме за 200 метрів від терикону. Це при тому, що санітарно-захисна зона для породних відвалів має становити не менше як п’ятсот метрів. Шахту недалеко від житлових будинків звели ще 1960 року, а потім поблизу житла утворили два відвали породи. Обидві сім’ї неодноразового скаржилися на те, що проживання поблизу шахти і заводу шкодить їхньому здоров’ю, зокрема викликає бронхіти, емфізему і карциному. З односельчанами погоджується і керівництво. За словами Ярослава Годіся, голови Сілецької сільської ради, причиною погіршення здоров’я мешканців присілка Вільшана є саме терикон Центральної збагачувальної фабрики “Червоноградська”, яка належить ВАТ “Львівська вугільна компанія”.

– Усі відходи від переробки вугілля стікають у землю, тому місцеві криниці наповнені коричневою водою. Нещодавно вдалося провести трубопровід до присілка Вільшана, тому проблему частково розв’язали, – коментує “Пошті” Ярослав Годісь.

Крім того, позивачі скаржилися на нерегулярний і недостатній доступ до питної води і просідання ґрунту під будинками, а також на те, що не могли змінити місце проживання, бо не мали коштів на купівлю нового житла, а старе житло втратило свою ринкову вартість через промислове забруднення. Попри неодноразові обіцянки влади вирішити цю проблему, цього зроблено не було. Водночас наукові дослідження засвідчили, що люди, які живуть біля шахти і заводу, піддаються великому ризикові захворіти на рак, респіраторні і ниркові хвороби.

Як пояснив “Пошті” Дмитро Гудима, адвокат, координатор ГО “Гармонія та порядок”, рішення Європейського суду з прав людини обов’язкове до виконання державою, щодо якої його винесено. Виплата відшкодування має  бути  здійснена у тримісячний термін з моменту набуття рішенням остаточного статусу. У разі порушення цього терміну на суму відшкодування нараховується пеня. Щоправда, покарання за невиконання прийнятого рішення як такого немає.

– Є механізми юридичного та політичного впливу на державу. Перший механізм зводиться до єдиної для всієї Конвенції санкції, а саме обов’язку держави-відповідача відшкодувати завдану заявникові моральну та матеріальну шкоду у разі визнання Судом порушення Конвенції. Така санкція може зумовлювати суттєві зміни законодавства та судової практики держави, коли мова йде насамперед про типові повторювані порушення, які загрожують державі суттєвими фінансовими втратами в майбутніх аналогічних справах, – розповідає Дмитро Гудима.

Політична відповідальність перед Радою Європи держави-учасниці Конвенції зумовлена її міжнародними зобов’язаннями. Остаточне рішення Суду передається Комітетові міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням. Контроль здійснюють шляхом скерування до держави раз на півроку запитів з приводу заходів, які вона вжила для виконання рішення Суду в конкретній справі.

У разі недієвості контролю Комітету міністрів можливою політичною санкцією є виключення держави з Ради Європи. Але щодо України це питання поки що не постає. Всі остаточні рішення Суду в частині відшкодувань заявникам Україна виконує. Однак, на думку юристів, виконання рішення Суду не має зводитися тільки до грошових виплат. Держава повинна також докладати максимум зусиль, аби усунути недоліки, які лежать в основі виявленого Судом порушення.

Системними такими заходами Україна, на жаль, похвалитися не може. Наслідком цього, є, зокрема, надходження до Суду типових (“клонових”) справ, розгляд яких суттєво гальмує роботу Суду.