Вранці в неділю, 27 вересня, Азербайджан та Вірменія розпочали широкомасштабні бойові дії зі застосуванням артилерії, бронетехніки та авіації в районі Нагірного Карабаху. Першими в наступ рвонули азербайджанці, вірмени почали давати здачі.

Як воно завжди буває, розібратися у ситуації вкрай складно. Кожна сторона конфлікту озвучує власні дані, які дуже часто висмоктані з пальця. Всі бадьоро рапортують про «десятки знищених солдатів та офіцерів противника» (ще й про полонених не забувають). Також інтернетом ширяться кадри нібито знищення танків та іншої бронетехніки, які у фахівців викликають обґрунтовані сумніви.

Версій, чому «заморожений» зі середини 1990-х конфлікт так люто спалахнув саме зараз, багато. Різноманітних припущень – аж греблю гати: це було зроблено, щоб відволікти Путіна від подій у Білорусі; що це якось пов’язане з тим, що багатющий на нафту Азербайджан почав становити загрозу «нафтовій голці» Кремля; що президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган (давній симпатик ідеї пантюркізму) вирішив допомогти президенту Азербайджана Ільгаму Алієву поставити на коліна Вірменію, щоб стати лідером нового ісламського руху; і, звичайно, версія експідполковника КДБ Путіна – в усьому винні «кляті імперіалісти».

Наразі конкретних відповідей немає. Ключові гравці вже «позначили пісочниці». У Кремлі закликали інші країни (дуже прозорий натяк на Туреччину) не втручатися у конфлікт, натомість Ердоган заявив, що «Вірменія повинна негайно забратися з окупованих азербайджанських територій».

Інтриги додає те, що на території Вірменії у місті Гюмрі розташована 102-га військова база РФ, де дислокуються близько 5 тис. російських солдатів. «База у вірменському Гюмрі – надзвичайно важливий елемент безпеки: Південний Кавказ залишається вибухонебезпечним. Росія повинна зберігати можливість швидкого розгортання сил», – розповів свого часу Німецькій хвилі російський військовий експерт Олександр Гольц.

Нагадаємо, що цей регіон, населений переважно вірменами, в 1921 році постановою політбюро ЦК РКП (б) був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО – Нагірно-Карабаська автономна область). Це спричинило невдоволення вірмен, які протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії.

Розпочата першим і єдиним президентом СРСР Михайлом Горбачовим політика перебудови вивела протистояння на новий рівень – у регіоні розпочалися повномасштабні бойові дії з використанням авіації та бронетехніки, в яких брали участь не лише вірмени та азербайджанці, а й численні найманці з різних країн (зокрема й з України). Офіційною датою припинення вогню вважається 12 травня 1994 року. До того моменту, за різними оцінками, з обох сторін загинуло по 4500-6000 людей, десятки тисяч поранили.

Зараз Нагірно-Карабаська Республіка (самоназва – Республіка Арцах, столиця – Степанакерт) вважається самопроголошеною державою, яку визнали лише такі ж невизнані державні формування, як Республіка Абхазія, Південна Осетія та Придністровська молдовська республіка (Ще, можливо ДНР і ЛНР, але хто б їх брав до уваги. – «Львівська Пошта»). Азербайджан вважає Нагірний Карабах окупованою територією. За результатами перепису 2005 року, чисельність населення Арцаху становить 138 тис. осіб, із яких вірмени становлять 99,74%.