У четвер, 26 вересня, президент Білорусі Олександр Лукашенко знову вирішив побавитися в «донбаського миротворця». «Якщо ви хочете, щоб ми закрили кордон на 400 кілометрів між Україною та Росією, який зараз не контролюється владою України, ми закриємо цей кордон. Хоча для мене це велика проблема – вплутуватися у цей конфлікт, але ми готові ввести туди миротворців, прикордонників, війська, як хочете, але ми готові закрити цю ділянку кордону, якщо буде згода двох сторін», – цитує Лукашенка агенція РБК-Україна.

Також президент Білорусі зазначив, що білоруська влада готова взяти участь у відновленні інфраструктури Донбасу. «Ми зробимо будь-які кроки, які допоможуть наблизити нас до миру. Ті кроки, які будуть потрібні учасникам цього конфлікту, перш за все українському народові», – цитує президента білоруська державна інформагенція БелТА.

У Кремлі, однак, у відповідь на пропозицію Лукашенка заявили, що в тексті мінських угод немає пунктів щодо скерування білоруських миротворців на Донбас. «Ще раз хочу звернутися до мінських домовленостей. У тексті мінських домовленостей і в плані дій такого пункту немає», – сказав прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков, передає агенція Інтерфакс.

Зазначимо, що Мінськ ще 2015 року заявляв про готовність відправити своїх солдатів під егідою ООН на Донбас. Інтерес Олександра Лукашенка очевидний, адже це стало б для нього чудовою нагодою нарешті позбутися ореолу «одного з останніх диктаторів» та на рівних розмовляти з іншими світовими лідерами.

Але чи потрібні Україні миротворці з Білорусі? Не варто забувати, що Мінськ разом із Москвою входить до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), членами якої також є Вірменія, Киргизстан, Таджикистан та Казахстан. Влада РФ намагається подати ОДКБ як реальну альтернативу НАТО і щосили домагається збільшення впливу ОДКБ в системі міжнародних відносин.

Якщо Білорусь долучиться до миротворчої місії на Донбасі, то, на думку експертів, це гарантує Україні чимало проблем. Адже, по-перше, статус білоруських збройних сил (ЗС) – це статус союзної до РФ армії, а це означає, що вона є союзником держави-агресора, відтак зацікавленою стороною конфлікту. По-друге, білоруська армія фактично є сателітом ЗС РФ: має ідентичну організаційно-штатну структуру, систему планування, забезпечення, підготовки кадрів і бойової підготовки.

Додамо до цього безумовне погодження всіх оперативних і кадрових рішень між міністерствами оборони двох держав. Саме тому щодо можливості білоруського підрозділу дотримуватися міжнародних принципів проведення миротворчої операції виникають більш ніж серйозні сумніви. Не кажучи вже про те, що проконтролювати появу в контингенті російських військовослужбовців під виглядом білоруських практично неможливо.

Тож надання мандата ООН підрозділам із Білорусі можна буде вважати очевидною дипломатичною перемогою Москви (тому негативна реакція прессекретаря президента РФ виглядає дивною, хіба що Лукашенко зробив би свою нинішню заяву, не порадившись із Путіним та захопивши того зненацька. – «Львівська Пошта»). 

Ще один важливий нюанс: Білорусь та РФ входять і до «Союзної держави» – дивного політичного утворення, яке декларує нібито спільний економічний та юридичний простір. Саме на підставі укладених в рамках «Союзної держави» угод про співпрацю спецслужб Комітет державної безпеки (КДБ) Білорусі, фактично за наказом Федеральної служби безпеки (ФСБ) РФ, заарештував власного кореспондента «Українського радіо» в Мінську Павла Шаройка.

У четвер, 26 вересня, Олександр Лукашенко також заявив, що готовий найближчим часом вирішити й це питання шляхом взаємного помилування українця Павла Шаройка та білоруського громадянина Юрія Політики, якого зараз в Україні судять за обвинуваченням у шпигунстві.

Власний кореспондент «Українського радіо» Павло Шаройко (випускник факультету військової журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. – «Львівська Пошта») був затриманий в Мінську 16 листопада 2017 року. Офіційний представник КДБ Білорусі тоді повідомив, що українського журналіста звинувачують у «створенні в республіці агентурної мережі». Українець нібито визнав, що є кадровим співробітником Головного управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МО), а координацію його розвідувальної діяльності нібито здійснював радник посольства України в Білорусі Ігор Скворцов, через що останній був оголошений персоною нон ґрата. В ГУР МО спростували цю інформацію, зазначивши, що раніше Павло Шаройко дійсно працював на посаді начальника пресслужби розвідки у званні полковника, однак ще 2009-го був звільнений із військової служби за станом здоров’я.

На закиди про московський слід у справі українського журналіста білоруський президент тоді відрубав: «Журналістське прикриття використовують багато країн. Я вже із цим стикався багато разів. Але як зрозуміти білоруса (громадянин України Павло Шаройко за національністю білорус. – «Львівська Пошта»), який за копійки працював на іноземну, нехай навіть не зовсім чужу розвідку?».

Водночас інтернет-ресурс Білоруський партизан одразу висловив сумніви щодо шпигування українця: «На відеозаписі його зізнання виглядає так, що чоловік начебто постійно читає чужий текст із підлоги. Чи станемо іронізувати над тим, що «розвідник» зберігав у себе вже відправлені «до центру» доноси, ніби збираючи проти себе докази? Демонстрований побіжно «секретний» документ, нібито викрадений Шаройком, не має необхідного в таких випадках оформлення».

А проте випускника львівського вишу засудили до восьми років ув’язнення. І ось тепер з’явилася надія на його звільнення. Щоправда, не зовсім зрозумілою залишається юридична процедура, адже білорус Юрій Політика вироку ще не отримав, тож президент Зеленський ніяк не може його помилувати. Водночас Олександр Лукашенко наголосив: про обмін не йдеться, лише про взаємне помилування!

Але й цим сенсаційні «новини від Бацьки» не вичерпалися. Минулого тижня Олександр Лукашенко мало не довів «вірного союзника» Путіна до сказу. Під час зустрічі із заступником державного секретаря США з політичних питань Девідом Хейлі, який прибув із офіційним візитом до Мінська, білоруський президент остаточно домовився про відновлення повноцінних дипломатичних відносин між двома країнами. Таким чином, уже найближчим часом після майже 11-річної перерви (!) в Мінську з’явиться повноважний посол США. А через кілька днів Білорусь підписала угоду щодо спрощення візового режиму з Європейським Союзом. Також був проанонсований візит до Мінська представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріки Могеріні.

Нагадаємо, що на початку жовтня 2004 року США ввели санкції щодо Лукашенка та його оточення за придушення демократичних свобод, прийнявши «Акт про демократію в Білорусі». Офіційний Мінськ пред’явлені Вашингтоном претензії демонстративно ігнорував. У березні 2008 року після запровадження чергового пакета санкцій посол Білорусі в США був відкликаний до Мінська «для консультацій», а Мінськ за наполяганням білоруської сторони покинула посол США Карен Стюарт. З того часу американське диппредставництво очолювали тимчасові повірені у справах. Штат посольства США був скорочений із 35 до п’яти осіб, також скоротився перелік консульських послуг. Білоруські громадяни були змушені звертатися по американські візи в консульські відділення посольств США в Москві, Варшаві, Києві та Вільнюсі.

Така зовнішньополітична гіперактивність Лукашенка налякала Кремль. У Москві запустили новину про те, що ще до кінця цього року між Білоруссю та Російською Федерацією буде підписана програма поглибленої економічної інтеграції, результатом якої стане те, що «вже у 2022 році можна буде говорити про появу нової конфедеративної держави». Реакція Мінська була блискавичною. У тамтешньому МЗС заявили, що ажіотаж навколо програми виник «на порожньому місці». Як сказав прессекретар МЗС Анатолій Глаз, програма лише ставить собі за мету реалізацію деяких положень підписаного 20 років тому Договору про створення Союзної держави РФ і Білорусі.

Після анексії Криму та початку збройної агресії РФ на Донбасі президент Білорусі чітко зрозумів, що незалежність його країни також опинилася під загрозою. Він неодноразово публічно висловлював претензії на адресу Кремля з приводу намірів останнього позбавити Мінськ суверенітету. В грудні 2018 року Лукашенко навіть скликав спеціальну пресконференцію для російських журналістів, на якій заявив, що під виглядом інтеграції РФ просуває ідею приєднання Білорусі. «Російські партнери знахабніли настільки, що викручують руки. Для нас суверенітет, запам’ятайте, це святе! Якщо нас хочуть, як Володимир Жириновський, поділити на області та впхнути в РФ – цього не буде ніколи. І якщо такими категоріями керівництво РФ мислить – це на шкоду самій РФ!» – наголосив білоруський лідер.

Уже цього року Лукашенко так охарактеризував російсько-білоруські відносини: на його думку, РФ повинна стати справжнім «старшим братом» для білорусів, підтримувати у важку хвилину, а не «гнобити і нахиляти». «Ми вимагаємо від старшого брата, щоб це був старший брат. Щоб вони не гнобили, щоб не нахиляли нас, а в скрутну хвилину підтримали», – сказав президент Білорусі.

До політичних претензій додалися й економічні. Загнаний у кут міжнародними санкціями Путін відчайдушно шукає можливості зберегти на високому рівні фінансування новітньої гонки озброєнь, яку він сам започаткував. Не треба забувати й про видатки на дві війни: на сході України та в Сирії. Тож у Кремлі вигадали такий собі податковий маневр у нафтовій галузі, який передбачає поетапне збільшення ставки податку на видобуток корисних копалин. Унаслідок податкового маневру ціна на російську нафту для Білорусі зрівняється зі світовою, що різко знизить рентабельність білоруських нафтопереробних заводів (НПЗ). Втрати для свого бюджету білоруси оцінюють в 10-11 млрд USD.

Компенсувати ці втрати РФ просто так не хоче, пропонуючи жорсткий варіант інтеграції. Але не у вигляді придуманої 20 років тому Союзної держави. «Я розумію ці натяки: отримаєте нафту, але давайте руйнуйте країну і вступайте до складу РФ», – обурювався Лукашенко, вчергове наголосивши, що питання незалежності для Білорусі святе.

Послідовно покращуючи відносини із Заходом, білоруський президент, очевидно, намагається послабити агресивну політику Кремля. Тим паче, що у нього є серйозний козир в рукаві. Через територію Білорусі проходить нафтогін «Дружба», яким до Європи помпують нафту з РФ. «Якщо ми через Польщу та порти Балтії почнемо поставляти нафту в Україну, то заберемо дві нитки нафтогону «Дружба». Це треба росіянам?» – пригрозив Лукашенко. І це, здається, подіяло – змусило Москву дещо пом’якшити риторику з приводу інтеграції. «Лукашенко показав себе грамотним переговірником, і Москва була змушена пом’якшити свою позицію. Тим паче, що Лукашенко заговорив про постачання американцями нафти в Україну через Білорусь», – пояснив білоруський політолог Кирило Коктиш.

Треба віддати належне білоруському президентові – за чотири президентські терміни Олександр Лукашенко довів до досконалості мистецтво сидіти одночасно на двох стільцях.