Надвечір’я, 2 грудня 1956 року. Невеличке мексиканське прибережне селище Туспане. Під дощем на невеличку яхту Granma вантажаться 82 неголені похмурі чоловіки. У напрямку Куби – робити революцію – вирушають знамениті “барбудос” (бородані) на чолі з Фіделем Кастро. Між ними й хворий на астму лікар з Аргентини...

Надвечір’я, 8 жовтня 1967 року. Ущелина Кебрада-дель-Юро в джунглях Болівії. Солдати наставляють автомати на неголеного похмурого чоловіка, який кричить: “Не стріляйте! Я – Че Гевара, і для вас буду цінніший живий, ніж мертвий”.

Наступного дня сержант болівійської армії Маріо Теран, якому дісталася коротка соломинка в жеребі, розстріляв полоненого. За словами очевидців, останніми словами хворого на астму лікаря з Аргентини стали: “Стріляй, боягузе, ти просто вб’єш людину!”.

У проміжку між мексиканським та болівійським вечорами вклалося буремне життя знаменитого Че. До речі, хто не знає: вигук Che – таке собі слово-паразит в аргентинському діалекті іспанської мови (щось на зразок нашого “агов!”). Оскільки Ернесто Гевара явно зловживав ним, над прізвиськом довго не думали.

Народився Ернесто Гевара де ла Серна в Аргентині 14 червня 1928 року. Був найстаршим із п’яти дітей в родині з іспанським та ірландським корінням. З двох років страждав на астму. Одержав освіту лікаря.

Багато подорожував Латинською Америкою (знамените мотоциклетне турне 1951 року разом з Альберто Гранадо, описане в “Щоденниках мотоцикліста”). Цікаво, що є докази того, що серед знайомих Ернесто були і українці. Від них він дізнався про Григорія Сковороду – українського мандрівного філософа вісімнадцятого століття. За свідченнями друзів, подорожі філософа Україною справили велике враження на Ернесто. І саме вони наштовхнули його на ідею подорожі Латинською Америкою.

А, напередодні подорожі на мотоциклі, було листування зі Степаном Бандерою. Бандера напише довгий лист, в якому докладно пояснює причини і завдання українського визвольного руху. Втім, коли лист приходить в Буенос-Айрес, Ернесто знаходився в Мачу-Пікчу (Перу). Про лист він дізнається значно пізніше, а прочитає його лише в серпні 1952 після повернення в Аргентину.

Тож, спостерігаючи тотальну бідність та безправність, а також нечувані розкоші жменьки латифундистів і олігархів, Гевара дійшов висновку, що єдиним вирішенням цих проблем є збройна революція.

У 1955 році в Мехіко аргентинський лікар познайомився з молодим кубинським адвокатом. Гевара без роздумів приєднався до очолюваного Фіделем Кастро “Руху 26 липня”, що мав на меті повалення диктаторського режиму Фульхенсіо Батісти.

Потім була яхта Granma і перемога “барбудос”. 26 листопада 1959 року в кубинській газеті Revoluciоn з’явилося офіційне повідомлення: “Рада Міністрів призначила на посаду президента Національного банку Куби майора (команданте – найвище на той час звання у революційній Кубі – “Львівська Пошта”) д-ра Ернесто Че Гевару”.

Правду кажучи, на фінансах аргентинський лікар розумівся мало. Своїм підлеглим він запам’ятався хіба тим, що надзвичайно опікувався накопиченням запасів іноземної валюти, наказавши щодня доповідати йому про кількість закордонних грошей у сховищах та на рахунках. Як справжній революціонер, Че Гевара відмовився від своєї зарплатні головного банкіра країни, погодившись отримувати лише оклад майора, щоб тим самим показати “революційний приклад”. Він жив у крихітній кімнаті, спав на залізному похідному ліжку.

Були й інші революційні нововведення. Ернесто запровадив “суботники”: на вихідні всі без винятку працівники Національного банку безкоштовно працювали на будовах або розвантажували кораблі в Гаванському порту.

Саме за ініціативи Че Гевари Куба уклала низку надзвичайно вигідних економічних контрактів з СРСР. Москва погодилася за мінімальними цінами поставляти Гавані бензин, натомість купуючи за явно завищеною вартістю кубинський цукор. Зрозуміло, що економікою тут і не пахло. Кремль ладен був зробити все, щоб підтримати під носом у найзапеклішого ворога Острів Свободи, чиї лідери заходилися будувати першу в Західній півкулі соціалістичну державу. Також Гевара відігравав ключову роль у встановленні на Кубі радянських балістичних ракет з ядерними боєголовками, що спричинило знамениту Карибську кризу 1962 року, коли СРСР та США перебували за крок від ядерної війни.

Узагалі-то, якщо підсумовувати результати економічної діяльності команданте Че, то судячи з мемуарів його сучасників, Гевара був більш ефективний на посаді начальника гаванської тюрми, яку посів одразу після революції, ніж на чолі Нацбанку. Команданте без вагань підписував накази про розстріл людей без суду чи слідства: “Щоб розстріляти ворога, юридичні докази не потрібні. Всі ці процедури – буржуазні пережитки”.

Не зважаючи на те, що Ернесто Че Гевара вважався на Кубі людиною №2 після Фіделя Кастро, йому було нудно і тісно в чиновницьких кабінетах. За багатством він ніколи не гнався. Уже залишивши Кубу, в прощальному листі до Кастро він написав: “Пишаюся, що нічого не залишив своїм дітям”. А їх у нього, до речі, було п’ятеро.

У грудні 1961 року Гевара як голова кубинської делегації поїхав у Нью-Йорк, щоб виступити в ООН. Звідти вирушив у тривалий міжнародний тур, під час якого відвідав Китай, Об’єднану Арабську Республіку (Єгипет та Сирія), Алжир, Гану, Гвінею, Малі, Дагомею, Конго та Танзанію із зупинками в Ірландії, Франції та Чехословаччині.

В Алжирі 24 лютого 1965 року він виголосив свою знамениту промову, зокрема заявивши: “У цій боротьбі на смерть немає кордонів. Ми не можемо залишатися осторонь перед обличчям того, що коїться в будь-якій частині світу. Перемога будь-якої країни у боротьбі проти імперіалізму є нашою перемогою, так само як поразка будь-якої країни є нашою поразкою”.

У команданте слова не розходилися з ділом. Восени 1965 року людина №2 на Кубі таємничо зникла. Лише за кілька місяців Фідель Кастро продемонстрував журналістам листа, в якому Че Гевара заявляв про свою відставку з усіх постів в уряді, партії та армії, а також відмовлявся від кубинського громадянства. “Я залишаю Кубу, щоб боротися за її межами за справу революції”, – писав невгамовний аргентинець.

Команданте вигулькнув у далекій африканській країні Конго, де діяв радикальний марксистський рух Simba на чолі з Патрісом Лумумбою (чиїм іменем пізніше назвуть престижний університет дружби народів у Москві). На той час Геварі було 37 років. Він не мав жодної військової освіти, зате мав за плечима досвід успішної кубинської революції. Однак в Африці все склалося інакше. “Це історія поразки”, – таким було перше речення в передмові до щоденника, який він вів під час подій в Конго.

Наступним об’єктом революційного експорту стала Болівія. Однак після декількох успішних операцій Національну визвольну армію Болівії на чолі з Че Геварою почали трощити регулярні війська та потужна резидентура ЦРУ. Фінал настав 8 жовтня 1967 року в ущелині Кебрада-дель-Юро.

Че Гевару розстріляли так, щоб обличчя залишилося неушкодженим і його фотографії можна було продемонструвати всьому світу. Після того, як військовий хірург ампутував руки Гевари (для зняття відбитків), офіцери болівійської армії вивезли тіло у невідомому напрямку і відмовилися повідомити, де його поховали чи спалили. Здавалося, команданте Че зник назавжди.

Однак він і мертвий не мав спокою і не давав спокою іншим. Кажуть, що вбивць Че Гевари переслідує прокляття. Першим став президент Болівії Рене Баррієнтос, який видав наказ про його знищення. Вертоліт, в якому він летів, вибухнув у повітрі 27 квітня 1969 року. В цій історії є один містичний штрих: згідно з офіційною версією, про загибель Че Гевари, поширеною прес-службою президентського палацу, труп революціонера був спалений. Президент Баррієнтос теж згорів у гелікоптері. 

Не минуло і трьох місяців як від рук невловимих месників гине селянин на ім’я Онорато Рохас. Саме він видав солдатам місце, де ховався загін Че. Рохас, до того нікому невідомий жебрак, відразу ж перетворився на місцеву зірку. Його возвеличувала офіційна пропаганда, а віце-президент власноруч вручив Рохасу “тридцять срібняків”: документи на володіння невеликим ранчо. На цьому ранчо його й розстріляли болівійські партизани.

Не останнім пішаком під час полювання на Гевару був і старший офіцер Едуардо Уерта Лоренцетті. 9 жовтня 1970 року, на третю річницю з дня смерті Че, обезголовлений труп Лоренцетті знайшли на заміському шосе. Смерть пояснили звичайним ДТП: автомобіль Лоренцетті нібито на повній швидкості врізався у вантажівку, що стояла на узбіччі без включених габаритних вогнів. 

Високопоставлений військовий Андрес Селіч, який особисто брав участь у допитах Че Гевари, ставши міністром внутрішніх справ в уряді диктатора Уго Бансера, заходився готувати змову проти шефа. В травні 1970 року його викрили, кинули до в’язниці, де цілком в традиціях латиноамериканських диктаторів забили на смерть кийками. 

Приблизно в цей же час у Парижі вбивають болівійського посла генерала Хоакіна Сентено Анайя. У 1967 році він командував 8-ою дивізією, в чию зону дії входив район, де захопили загін Че Гевари. Саме генерал Анайя віддав прямий наказ про страту партизанського ватажка. Ось як описувала паризьке вбивство болівійська преса: “Загублений в натовпі пішоходів бородатий молодик у чорному береті дочекався, коли генерал вийде зі свого будинку, наблизився до нього і зробив упритул кілька пострілів”. Убивцю не знайшли. 

На початку 1970-их років за незрозумілих обставин гине майор Хуан Айороа, чиї рейнджери брали участь в останньому етапі боїв проти загону Че. Тінь команданте наздоганяє і агента ЦРУ, кубинця за походженням, Фелікса Родрігеса, який брав участь у захопленні Че. Родрігес, який ніколи не скаржився на здоров’я, несподівано захворів на важку форму астми. Нагадаємо, що саме на цю хворобу все життя страждав Че Гевара.