Як репортер "Суботньої Пошти" затримувала Ігоря Зварича

Телефонний дзвінок моїх знайомих митців про те, що в їхньому будинку вимкнули світло, купа диму (хоча нічого не горить) і ще більше людей у масках, які, скориставшись пожежною машиною, вибивають вікно у верхній квартирі, вирвав нас із чоловіком з-за столу, за яким ми гостилися у друзів. Не з відчуття солідарності з львів'янами, які хотіли висловити своє обурення діями силовиків, а через те, що квартира, про яку мова, вважалася помешканням розшукуваного судді Ігоря Зварича.

Властиво, з'ясувавши таку важливу деталь у телефонній розмові, як і те, що йдеться про вулицю Тарнавського (на щастя, розташовану за 10-15 хвилин швидкого ходу від помешкання, де живуть наші друзі), ми помчали на місце події. Тобто, не розбираючи в темноті дороги, мчав мій чоловік - журналіст-криміналіст, якого підганяло передчуття співучасті у гарячій новині. А я - не особлива ентузіастка кримінальної подієвості - намагалася вчепитися за його лікоть, місячи в'язку снігову кашу та щокроку сильніше гніваючись і на Зварича, і на відчутні "озера" у своїх черевиках.

Встигнемо-не-встигнемо - обох це питання хвилювало найбільше. Мене ще й з огляду неочікуваного забігу на великі дистанції, зіпсованого вихідного вечора та внутрішнього дискомфорту, які дуже хотілося, щоб виявилися немарними. 

...Ми встигли. Новенька пожежна машина, як і люди в одностроях, все ще стояла біля під'їзду, де вже світилося. Але я здивувалась - жодного зіваки на вулиці, жодного сусіда, як це, зазвичай, є у схожих випадках. 

Прибудинкова охорона (а виявилося, що цей будинок має і таку), вочевидь, через враження, які їй випало пережити якісь хвилини тому, не звертала на нас жодної уваги. Як і не демонстрували особливого зацікавлення нами і люди у формі. Цією деталлю дивуюся менше: для силовиків операція уже закінчилась.

Молодий хлопчина, з яким стикаємось у під'їзді, таки запитує в нас - хто і що, і радісно повідомляє: "Ми Зварича взяли. А ви всі (має на увазі братів-журналістів - "Пошта") казали, що силовики нічого не роблять". Разом з ним піднімаємось до квартири Ігоря Зварича. Вітаємо і його, і його колег, які чекають біля помешкання, з успіхом, - хлопці щиро сміються.

Я вголос дивуюся, що квартира судді відгороджена від решти під'їзду металевою ре­шіткою - а як же єднання з народом? У відповідь чую: саме тому довелося робити увесь попередній маскарад і спочатку входити у квартиру через вікно, бо через двері не зайдеш. Хлопці радіють, що спецпідрозділ "Альфа" спрацював професійно, кажуть, що розуміють хвилювання мешканців під'їзду, але набагато важливішим було, аби під час операції ніхто не постраждав фізично, Ігор Зварич - передовсім: "У стані стресу людина здатна на неадекватні вчинки. Ми боялися, щоб він не викинувся з вікна чи не перерізав собі вени. Слава Богу, обійшлося! А зараз да­ли йому можливість зібрати речі".

Підходжу до квартири судді, двері в яку прочинені. Силовик на вході тихо каже: "У квартиру все ж не заходьте - приватна власність". У коридорі біля вхідних дверей голосить бабуся (потім мені скажуть, що це мама дружини Ігоря Зварича): "Та за що ж його, дітки? Та він же нікого не вбив! Ой, дитинко наша, ой горе-горе..."  Кожного, хто з'являється в отворі дверей (мене також), благає: "Ну, скажіть, що все з ним буде добре, ну скажіть..." Розгублююсь і ловлю себе на тому, що, слава Богу, вибрала  в житті стезю культури, а не криміналістики - не на мої нерви. "Повірте, бабцю, те, що ми його взяли - для нього краще", - каже один зі силовиків. Але старенька, зрозуміло, не згідна.

Спускаюся до оперативників між поверхи. Їхнє радісне піднесення передається й мені. Весело обговорюємо і саму подію (розповідають, що Зварич сховався на горищі за вішаком, його відразу ж побачили, "Доброго дня, Ігоре Степановичу!" - "Доброго дня!", "Ну що, збирайтесь". - "Добре") та "зваричівську" ситуацію в цілому. Час поволі спливає. "А це ще хто?" - піднімається до нас поважний їхній колега. "Це - преса!" - сміються хлопці. "Яка ще преса? Де вас не вродить? Ще ж тільки операція завершилась..." - новоприбулий сердиться щиро. "У вас своя робота, у нас - своя", - кажу якнайпривітніше і, передбачаючи, що зараз можуть погнати в шию, додаю: "Зрештою, і вам , і Ігорю Зваричу від нашої присутності на даний момент уже ні холодно, ні жарко. Обіцяю, що під ногами крутитись не будемо". Чоловік якусь хвилину вагається і, кинувши на мене не особливо привітний погляд, йде геть.

"Хлопці, можливо, хтось із вас прокоментує дійство для моєї газети?" - зітхаю з полегшенням. "Жодних офіційних коментарів. Ми ж не уповноважені. Запитуйте у начальства або ще краще в Києві, куди до завтра маємо цього суддю транспортувати". - "А зі Зваричем поговорити дасте?" - "Хіба коли будемо йти до машини. Але чи він захоче? До речі, дозволимо ситуацію сфотографувати - це теж для вас непогано". "Еге ж, - думаю, - непогано, тільки, як на зло, у нас зі собою ні фотоапарата, ні якісного диктофона". 

Якийсь зі старших працівників, глянувши на той диктофон, який витягую зі сумки, зі співчутливою усмішкою каже: "Може, я вам свій диктофон позичу? Принаймні він нормально пише..." Його колеги сміються. "Зі святом мене", - думаю. І щось шиплю у відповідь. Але в отворі дверей уже двоє "альфівців" у масках і між ними - з пакетом у руках справжній герой  нинішньої події.

Поникла постать Ігоря Зварича, розгублений вираз його обличчя, зміна зовнішності (інша стрижка, вуса, відрощена борідка) зайвий раз засвідчують - очікування покарання набагато страшніше за саму кару. Звичайно, Сенека мав слушність: якщо хочеш нічого не боятися, пам'ятай, що боятися можна всього. Але Ігор Зварич навряд чи згадує у цей момент пораду Сенеки. А може, й узагалі її не знає. Йому страшно. І це відчуваю не тіль­ки я.

"Я фотографую мобільним і питаю, ти пишеш на диктофон, поїхали!" - кидає мені мій чоловік, який уже горить як самою подією, так і тим, що із журналістів свідками такої уні­кальної ситуації є лише ми - журналістська удача, хоча самі відразу маякнули колегам із телеканалів. "Пане Ігоре, чому вирішили втекти, як розцінюєте дії силовиків щодо своєї особи?" та інші питання, які лунають у цілковитій тиші, поки швидко спускаємося до машини, викликають лише одну відповідь: "Усі коментарі почуєте в залі суду". Цю відповідь Ігор Зварич повторює, як мантру. Та чи врятує вона його?

Сусідські квартири наглухо зачинені, на вулиці також - нікого. За кілька хвилин про подію нагадує хіба пожежна машина та розбите скло біля будинку. Я згадую прочитане у Горація, який твердив: "Зважся бути розумним". І думаю, що не лише Ігорю Зваричу, а й багатьом іншим сучасникам варто би бодай іноді прислухатися до мудрих порад тих, хто жив раніше...